У цьому році ми святкуємо надзвичайно важливу ювілейну подію, це 1025-річчя хрещення Київської Русі. Прийняття християнства нашими предками мало для усіх поколінь українців дуже важливе і особливе значення, насамперед це те, що через хрещення ми увійшли до великої християнської сім’ї. Через прийняту Православну віру ми пізнали правдивого Бога і отримали можливість наслідувати Царство Небесне. Тут слід правда відзначити, що пізнання правдивого Бога нашими предками відбувалось ще й до офіційної дати хрещення Київської Руси-України у 988 році великим Київським князем Володимиром. Християнство почало проникати на землі, які обіймає сучасна Україна, ще на початку нашої ери. Так, за переказами ще перший покликаний на служіння учень Ісуса Христа апостол Андрій, побував на території майбутньої Київської Русі. Перебуваючи на київських горах, він пророкував торжество тут християнської віри і що повстане тут велике місто з численними церквами. Саме апостол Андрій поблагословив ці гори і поставив тут першого Хреста. Ім’я апостола Андрія було і донині залишається дуже шанованим на нашій Батьківщині, в ім’я Андрія будували церкви, монастирі, це ім’я носили князі, цим іменем називали дітей.
У 3-4 ст. деякі наші предки вже сповідували християнство. Це були насамперед жителі грецьких колоній на північних берегах Чорного моря. Київські купці здавна мали жваві торгівельні відносини з Візантією. А крім того, у Константинополі була окрема дільниця, де мешкали купці-слов’яни. Це значить, що вони зазнавали впливу християнства. Період Київської Русі-це був золотий вік в історії Української Церкви. Князювання Володимира і Ярослава творило одну епоху розквіту Київської держави і Української Церкви. І вже у дуже скорому часі релігійність в нашому народі проявлялась у щирих і живих формах. Побожні люди щоденно ходили до церкви на богослужіння, та часто відбували прощі до святих місць. Так прочани, «странники», були в особливій пошані і діставали захист при церквах і монастирях. Вони ходили також і у далекі країни. Одним із таких шанованих місць був і залишається донині Святий Афон.
Афон або Свята Гора, це вузький горбистий півострівець (східна частина більшого Халкидикійського півострова), який врізається в Егейське море. Відомий ще з часів греко-перських воєн (5 ст. до Р.Х.), коли, за переказом античних істориків, перський цар Ксеркс наказав прокопати канал через перешийок в північній частині Афонського півострова. Гора Афон міститься на одному із трьох відрогів півострова Халкідіки, що лежить в багрянцевих водах Егейського моря поміж Фермейською і Стримонською затоками. Довжина його - біля 60 км, ширина, від 8 до 12 км, площа – біля 360 кв. км. Рельєф півострова починається з рівнини, а далі здіймаються гори, спочатку невисокі, а потім, щоразу вивищуючись, вони переходять у могутній гірський масив, що закінчується на півдні скелястим і крутим Афоном з великою мармуровою пірамідою заввишки понад дві тисячі метрів над рівнем моря. Весь Афонський півострів потопає в зелені. Приморські низовини вкриті тут вічно зеленим чагарником, а стрімкі схили рясніють оливковими та горіховими плантаціями, а долини, захищені від вітру, повніють лимонними та апельсиновими садами. Сприятливі кліматичні умови, гори і близькість моря роблять Афон одним з мальовничіших куточків Середземномор’я. Про історію Афону в перші століття після Різдва Христового немає жодних згадок. Хоча джерела сповіщають, що за античних часів, тут на узгір’ях, що туляться до побережжя моря, вирувало життя. Там існувало п’ять міст та ряд поселень, місцезнаходження, яких до цих пір не визначено. Безсумніву тільки те, що коли Греція потрапила під владу Римської імперії, ці міста занепали, а на Святій Горі почали селитися її нові мешканці – ченці-самітники й анахорети. Перші чернечі осередки, як відомо набули поширення в Єгипті, Сирії, і Малій Азії, а згодом – в Палестині і Константинополі. З цих спільнот, які з часом зникли, до нашого часу збереглось лише кілька монастирів, в найкращому випадку з небагатьма ченцями, або ж руїни величних будівель, які засвідчують про їх колишнє існування. Тільки на Афоні до цих пір зберігся великий центр чернецтва, хоча і більш пізній, ніж попередні, але він був і є до цих пір твердинею Православ’я та бастіоном східного християнства. В 1 ст., через декілька років після Вознесіння Господнього, майбутню історію Афонського півострова визначила важлива подія – на ньому побувала Пресвята Богородиця. Як пише Святий Стефан Святогорець, зійшовши на берег Вона мовила: «Це місце нехай буде моїм жеребом, даним Мені Сином і Богом Моїм! Нехай буде благодать Божа на місці цьому і на тих, хто житиме тут з вірою і благоговінням. Цьому місцю Я буду Заступницею і піклуватимусь про нього перед Богом». З тих пір Афон став уділом Божої Матері й через це ченці назвали гору Садом Пречистої, а греки Святою Горою. Так, з часом Афон став так званою чернечою республікою, куди за велінням Божої Матері не ступає жіноча нога. І вже з 9 ст. Свята Гора офіційно входить в історію як монастирський центр. Напевно, з цього часу і розпочинається епоха взаємин між Афонською чернечою республікою і нашою прабатьківщиною. Хоча важко з певністю сказати, коли серед поселенців Афону вперше з’явились слов’яни з терен теперішньої України. Але у 9 ст. ми вже бачимо слов’ян в оточенні видатних афонських подвижників. Про це, наприклад, йдеться в описі про життя преподобного Афанасія, засновника Великої лаври (963 р.). Відомо й те, що майже в кожній обителі знаходяться свідчення, що підтвержують присутність в них слов’ян з самого початку заснування чернечих осель. Тісні і плідні стосунки Київської Русі з Афоном ми бачимо від часів рівноапостольного князя Володимира. Так в монастирі Есфігмен в кінці 10 ст. був пострижений в ченці майбутній великий преподобний Антоній – засновник Києво-Печерського лаври та родоначальник усього руського чернецтва. Його духовним наставником був ігумен Есфігменового монастиря Феоктист, відомий на той час церковний діяч.
Монастирі святої гори Афон стали духовним пристанищем для численних вихідців з Малої Азії, Греції, Італії, Болгарії, Сербії, а також з Русі. Сліди найдавніших зв'язків Київської Русі з Афоном простежуються вже в середині 11 ст. Перший історично засвідчений русин, який відвідав Афон і здобув там духовний досвід, був згаданий уже нами преп. Антоній із сіверського містечка Любеча. Повернувшись на Русь, до Києва, він заснував там скит, який став основою знаменитої нині Києво-Печерської лаври. Монахи цієї обителі спершу жили за уставом афонських скитників, аж поки Святий Феодосій в другій половині 11 ст. не перевів її на монастир спільного життя (кіновію). Уже в 11 і, особливо, в 12 ст. кількість вихідців з Русі, які поселялися на Афоні, збільшилася настільки, що виникла потреба мати власну обитель. Першим руським монастирем в другій половині 11 ст. став Ксилургійський монастир. Як довго він виступав у цій ролі, невідомо. Натомість історичні джерела свідчать, що 1169 р. верховне керівництво Афона передало русинам іншу чернечу обитель – монастир Святого Пантелеймона (пізніше Русікон). З того часу монастир Святого Пантелеймона впродовж тривалого часу служив пристанищем для багатьох русинів, які шукали духовної поживи на Афоні. Також в їх володінні був залишений і монастир Ксилургу, але як приписний. Це свідчить про те яку значну роль чернецтво Київської Русі на Афоні відігравало серед насельників інших національностей. Але цей монастир швидко втратив свій український характер. З плином часу він став російсько-українським, а згодом і зовсім російським. Україна рано втратила свій державний статус, будучи захоплена Литвою, Польщею, а пізніше Росією, і це досить вплинуло на український Свято-Пантелеймонівський монастир. На даний час на Афоні, в Русіку, в Свято-Пантелеймонівському монастирі, який, перебуває у віданні РПЦ Московського Патріархату, мешкає більша половина ченців, що є українцями. Ігуменом монастиря є також українець, священноархімандрит Єремія, що несе на Святій Горі послух уже більше 30 років. Другий монастир на Афоні, де жили українці – був Ставроникита (Никитин Хрест). Але з часу другого арабського нападу на Афон 830 року цей монастир разом з іншими перетворився на пустку і був відновлений тільки в 10 ст. завдяки сприянням заможної грецької родини Ставроникита, від якої й сам одержав свою назву. Перебуваючи під благословінням Святої Гори звичайні ченці а також і миряни, вважали за необхідне здійснювати паломництво на Афон, тому що такі зв’язки було необхідно підтримувати, хоча б з огляду на поширення в руських землях іконопису, перекладу богослужбових книг. За свідченням Митрополита Климентія, в 13 ст. на Русі грецьку мову знало понад чотириста чоловік.
У 18 ст., коли в Україні зросла національна свідомість, особливо через повстання проти Москви гетьмана Мазепи, котрий разом з швецьким королем Карлом ХІІ 7 червня 1709 р. зазнав поразки під Полтавою і був змушений покинути Україну з частиною своєї старшини і війська. Ось у цей важкий для України час знову було звернено особливу увагу на Афон, як на спокійне місце життя і подвигу. І на землях Пантократового монастиря постає чисто український скит Святого пророка Іллі або, так званий, Іллінський козачий чи запорізький. Цей скит заснований ієромонахом Паїсієм Величковським (1722-1794 рр.), уродженцем Полтави. Звістка про молодого українського аскета-подвижника розійшлась по Афону і поза його межами, і до Паїсія почали сходитися ченці, переважно українці, і частково молдавани. На Афон потроху стали прибували емігранти, козаки з колишньої армії гетьмана Мазепи, бажаючи в молитві й подвизі дожити свого віку. Невдовзі біля Паїсія зібралося стільки української братії, що їй стало занадто тісно при його вбогій келії, і Паїсій змушений був просити в Пантократового монастиря просторішого приміщення, - і йому віддали порожню келію Святого пророка Іллі. Це було в 1746 р. і відтоді на Афоні постав Іллінський козачий український скит. Тут великий старець Паїсій переклав з грецької «Добротолюбіє» та твори засновників християнської аскези. Також ще один скит Святого Андрія де проживали ченці-українці, який знаходиться поблизу Кареї (столиці Афону). Дуже величний храм Андріївського скиту, що будувався протягом більше ніж 20 років, вважається найбільшим храмом на Афоні і одним із найвеличніших на Сході. Окремі українські монастирі віддавна підтримували культурні контакти з Афоном. Відомо, наприклад, що в 16 ст. між Супральським монастирем і Святою Горою відбувався активний обмін богословською та житійною літературою. Цікаво, що в слов'янських книгозбірнях Афону 17–18 ст. переважали київські, львівські і чернігівські друковані видання. Особливо пожвавилися зв'язки Афона з Україною в кінці 16 – першій третині 17 ст., що було зумовлено боротьбою навколо Берестейської церковної унії. В цей час духовний досвід на Афоні здобували такі відомі українські церковно-культурні діячі, як письменник-полеміст Іван Вишенський, засновник Скиту Манявського Іов Княгиницький, архімандрит Дерманського монастиря, а згодом луцький православний Єпископ Ісакій Борискович, автор «Вертограда душевного», богослов Фикара, перекладач творів Іоана Золотоустого і Макарія Єгипетського ієромонах Кипріян. Загалом, епоха антиуніатського антагонізму була періодом інтенсивнішого спілкування України та Афону. Це підтверджується багатьма прикладами. Князь Костянтин Острозький у час найбільшого полемічного протистояння проти католицизму придбав на Афоні твори грецьких Митрополитів Григорія і Ніла спрямовані проти латинян. Після проголошення Брестської унії, ті ченці котрі подвизалися в афонських монастирях склали спільне послання до своїх співвітчизників і братів у вірі, переконуючи їх залишатись непохитними у Православ’ї. Також з ініціативи того ж К. Острозького у Дерманський монастир, що на його думку повинен був стати «училищним у православній вірі», настоятелем був запрошений афонський чернець Ісаакій (Борискович). У 1621 р. Митрополит Іов Борецький скликав собор, на якому було складено 24 правила, в одному з яких йшлося: «Послати до Константинопольського патріарха за благословінням, допомогою та порадою; так само й на святу гору Афонську для того, щоб викликати і привезти звідти преподобних мужів руських, які процвітають житієм та благочестям, і в майбутньому посилати руських на Афон як в школу духовну». Серед ченців які приїхали з Афону, був і Іоан Вишенський, котрий подвизався у Зографському монастирі та став одним з чільників у боротьбі з унією. А ще наприкінці 16 ст. за підтримки княгині Анастасії Юріївни ієромонах Григорій у Троїцькому монастирі починає перекладати Євангеліє з грецької на слов’янську мову. В 1561 р. він став архімандритом Пересопницького монастиря, де й закінчив переклад цього Євангелія, що отримало назву Пересопницького.
Та вже в середині 17 ст. контакти українських духовних подвижників з Афоном істотно послаблюються. На це вплинули два фактори: по-перше, в результаті Берестейської унії частина православних монастирів стали унійними і вони почали перебудовуватися за західними зразками (василіянська реформа 1617 р.); по-друге, церковно-освітні реформи київського православного Митрополита Петра Могили також орієнтували українське Православ'я на католицький Захід з його раціоналістичною теологією, а це породжувало недовіру до аскетично-споглядальних принципів Афону. За свідченням відомого українського мандрівника і паломника Василя Григоровича-Барського, який відвідав Афон у 1725-1726 рр., в руському монастирі Святого Пантелеймона перебувало тоді всього чотири ченці: два вихідці з України і два болгари, також він відвідував на святій горі Афон і монастир Симона Петра, згадки про це залишились задокументованими в цьому монастирі і донині. Вихованець Києво-Могилянської академії Василь Григорович-Барський один з перших докладно описав географію Афона та всі його монастирі. Один рік він проживав у Русіконі і добре вивчив розташування, архітектуру й мистецьке оздоблення монастирських храмів, спосіб служіння, моління і життя афонських монахів. Його книга записів і спостережень під назвою «Странствования по святым местам Востока» з описом Афона та його святинь стала широко відомою й популярною вже в 70-их рр. 18 ст. З українських істориків нового часу історію Афона та його зв'язки з Руссю-Україною досліджували також П. Куліш, І. Житецький, В. Щурат, М. Возняк, а в останній час І. Паславський.
У другій половині 18 ст., коли православна частина України переживала політичну, соціальну й духовну катастрофу (знищення Запорозької Січі, ліквідація гетьманату, закріпачення вільного козацького народу, остаточне викорінення синодальною Російською Православною Церквою могилянського духа з українського Православ'я), потік українців на Афон знову ожив і кількісно збільшився. Якщо ж мову вести про афонське чернецтво в 19-20 ст., в першу чергу слід звернути увагу на кількісну характеристику: в 20 ст. кількість руських монахів (українців і росіян) (на 1913 р.) складала 4800 чоловік, котрі жили в Пантелеймонівському монастирі, Андріївському і Іллінському скитах, а також у вісімдесяти двох келійних обителях. Кількість ченців-греків складала на той час 3600 чоловік. Ця кількість справді вражає уяву, якщо зважити на те, що до 1830 р. на Афоні не залишилось жодного українського ченця.
В Україні теж, були монастирі і скити, які засновані ченцями зі Святої Гори, в яких дотримувались Святогірського уставу та перебували вони у тісних зносинах з Афоном. Тут наприклад, слід згадати Почаївську лавру. За переданням, першим чернечим поселенням у цій місцевості став скит, що його на зламі 12-13 ст. заснував чернець з Афонської гори Мефодій. Цілком імовірно, що цей скит передував появі тут великого чернечого поселення. В епоху розквіту Почаївського монастиря спілкування з Афоном було вже не посереднім, а прямим. З кінця 16 і впродовж 17 ст. в бібліотеку Почаївської лаври привозили віронавчальні та вірозахисні книги з Афонських монастирів, ченці листувалися з своїми братами зі Святої Гори. У 1900-х роках, від Почаївської лаври засновано Свято-Духівський скит. До скиту було запрошено двох ієромонахів з Афону – і вони ввели у ньому Афонський Устав. Другий скит, де чернече життя проходило за Афонським Уставом, був скит Святого Георгія Переможця на Козацьких могилах. У кращі часи монастир мав більше тридцяти чоловік братії, яка молилася й трудилася, своїм подвигом надихаючи багатьох прочан, які стікалися до монастиря тисячами. Особливої уваги також заслуговує Манявський скит, що розташований у мальовничому карпатському міжгір’ї за півсотні кілометрів від Івано-Франківська. Цей скит заснований преп. Іовом Княгиницьким, корий був пострижений у Ватопедській обителі та довгий час перебував на Афоні і, певною мірою, через це заснований ним скит стали називати руським, тобто Українським Афоном. На одній із башт, що має три поверхи зберігся напис: «Обитель цю спорудили ревнителі віри православної, ченці гори Афонської». В 17 ст. монастир досяг небувалого розквіту та мав зверхність над багатьма іншими монастирями і був, так би мовити, благословенною Святою Горою в Галицькій землі – Новим Українським Афоном. Це був духовний оплот Православ’я в Галичині. Коли в другій половині 18 ст. Греко-католицька Церква повністю встановила своє опікунство в цьому регіоні, то ченці скита потерпали від значних утисків і змушені були покинути скит і переселитись на Афон. Майже двотисячолітня історія християнства на Афоні увібрала в себе багато великих імен і подій. Тому зацікавлення щодо афонської духовної і культурної спадщини нині у світі помітне не лише серед православних віруючих, але й серед світських кіл. У монастирях Афону зберігається понад 10 тисяч цінних рукописів написаних грецькою, арабською, слов’янською мовами, хоча доступ до них обмежений.
Коли нині вести мову про Афон та Україну, то йтиметься про більш аніж тисячолітню історію, вписану яскравою стрічкою в історичну книгу найкращих стосунків між Україною та Православним Сходом. Ці зв’язки з однією із найбільших святинь Православного Сходу – святою горою Афон назавжди закарбовані на золотих сторінках наших неперервних взаємин, викликаних і сповнених найвищою християнською чеснотою - любов’ю, яка гармонує з милості Божої Церкву і світ. Україна й Афон – це дві плідні гілки однієї лозини – Вселенської Апостольської Православної Церкви.
В наш час також багато паломників з України відвідують Святу Гору, щоб вклонитися безцінним святиням, що єднають нас. Тому, що паломництво на Афон відрізняється від відвідання інших святих місць можливістю доторкнутися до збереженої у віках традиції чернечого подвигу, який кличе до себе тих, хто шукає богопізнання. Духовний наставник преподобного Антонія Печерського, ігумен Есфігменового монастиря Феоктист, провістив, коли благословляючи його, сказав: «Йди на Русь, там іншим на зростання й успіх будеш». Українці справдили це пророцтво у подвизі діяльної любові і засвідчили та підтвердили духовний зв’язок з святою Афонською горою. І особливо приємним є той факт, що духовенство Львівсько-Сокальської єпархії у 2012 році відвідало Святий Афон, де отці нашої Церкви складали свої молитви на рідній українській мові та благали Пресвяту Богородицю благословити та покрити Своїм Материнським Омофором наш рідний край, віруючий люд та утвердити єдину Помісну Православну Церкву, і в такий спосіб також внесли свою маленьку нову історичну лепту у церковні зв’язки України із святою горою Афон.
(доповідь зачитана на науковій богословсько-історичній конференції «1025-річчя Хрещення Київської Руси-України та його історичні впливи на сьогодення» у м. Городок в рамках відзначення цього славного ювілею у Городоцькому благочинні Львівської єпархії 24 вересня 2013 року Божого)