Празник Христового Воскресіння багатий не тільки на величні богослужіння, маєстатичні співи та глибоко символічні обряди, але він багатий також і на прекрасні церковно-обрядові й народні звичаї. Одні з тих звичаїв – це витвір християнського культу, а інші походять ще з дохристиянських часів, коли наш народ в той самий час відзначав свято привітання весни й весняного сонця. Багато з тих стародавніх звичаїв християнська релігія освятила, надала їм християнського значення і символіки та прийняла за свої.
Поскільки Христове воскресіння відбулося дуже рано в неділю (Мр. 16, 2-6; Йо. 20,1) на третій день після Його смерті, то звідси існує в Церкві дуже давній звичай, який пригадує закінчити пасхальний піст в суботу вночі й починати воскресні торжества опівночі або зараз після опівночі чи на світанку. Поскільки в цьому не було однієї практики по всіх Церквах, Шостий Вселенський Собор у Труллі (692 р.) видав наступне правило: «Вірні, що проводять дні спасенних страстей у пості, молитві і скрусі серця, мають оставляти піст посеред ночі по Великій Суботі, тому що божественні євангелісти Матфей і Лука першими словами «після вечора суботи» (28,1), а другий словами «рано-вранці» (24,1) вказують на глибоку ніч» (прав.89).
Воскресні торжества починаються тричі обходом навколо церкви в супроводі дзвонів. В церкві не залишається ніхто. Цей обхід є символом походу жінок-мироносиць в неділю ранком до Господнього гробу. У давньому типіконі міститься вказівка, що під час обходу не треба нести Плащаницю, оскільки це несумісне з радістю Воскресіння, зате треба нести ікону Воскресіння. Інші устави говорять ще про святе Євангелія, ікону Божої Матері й інші ікони. Щодо несення святих тайн у хресному ході, то цього звичаю не мають ні греки, ні римляни. Його здійснювали в Галичині місцеві латинські (польські) церкви. Як у Велику п’ятницю символом Христа була Плащаниця, так у Свято Христового Воскресіння Його символом є ікона Воскресіння, тому й тут немає місця на виставлення св. Тайн.
Після обходу, перед зачиненими дверима церкви, наче перед запечатаним Божим гробом, починається воскресна утреня. Тут вперше звучить радісне: «Христос воскрес із мертвих…», і при співі тієї ж пісні священик хрестом відчиняє двері церкви на знак, що Христова смерть відчинила нам двері до неба.
Найдавніші наші устави приписують, щоб при кінці воскреслої утрені, коли співається стихири Пасхи, під час слів «і друг друга обіймім» відбувалося взаємне цілування, зване в нас «христосуванням». В сучасній практиці вірні підходять до священика і цілують св. Хрест, св. Євангеліє, артос з іконою Воскресіння й інші ікони, при чому обмінюються привітом «Христос Воскрес – Воістину Воскрес!».
Великодній привіт «Христос воскрес» перший раз вийшов з уст ангела до жінок-мироносиць при Господньому гробі. Цей радісний привіт вже сотні років гомонить у нашому народі впродовж цілого пасхального часу. Цим привітом ми висловлюємо великодню радість і визнаємо нашу віру в Христове й наше воскресіння.
Свята Літургія в день Пасхи служиться дуже урочисто, а св. Євангеліє в цей день говорить про Христове божество, бо якраз Христове воскресіння є найкращим доказом Його божества. Якщо є більше священиків, то Євангеліє читається кількома мовами: по-єврейськи, по-грецьки і по-латинськи, бо саме тими мовами був зроблений напис на Хресті Ісуса (Ін.19,20), а також і народною українською мовою. Читання святого Євангелія різними мовами означає, що Христова наука проповідується всіма мовами та поміж всіма народами. («Євангеліє» по-євр. «бистра», а по-грец. «еванґеліон» означає добра новина або радісне проголошення). Після кожного стиха Євангелія буває дзвоніння на дзвіниці, яке є символом проголошення Христової благовісті всьому створінню.
Протягом цілого Світлого тижня Царські двері в іконостасі залишаються весь час відчиненими на знак, що Христос своїм воскресінням відчинив нам двері Божого Царства, як це співаємо в пасхальному каноні: «Ти відкрив нам райські двері» (пісня 6).
У день Пасхи на св. Літургії, після заамвоної молитви, буває благословення Артоса. «Артос», в перекладі з грецької мови, означає хліб і є символом хліба вічного життя – Господа нашого Ісуса Христа. На ньому видніє ікона Воскресіння. Цілий Світлий Тиждень Артос стоїть, або на престолі, або на тетраподі. У Світлу Суботу після окремої молитви його роздроблюють і в Фомину Неділю роздають вірним.
У час П’ятидесятниці, тобто від празника Пасхи аж до празника Зіслання Святого Духа, на знак воскреслої радості не робимо ні поклонів, ні не стаємо на коліна. Нікейський Собор 325 року у цій справі дав нам такий закон: «Тому, що деякі стають на коліна в дні Господнім і в днях П’ятидесятниці, то для однообразности у всіх єпархіях, ухвалив Собор, щоб у тому часі приносити Богові молитви стоячи» (прав.20). Подібне рішення має також Шостий Вселенський Собор у 90 правилі.
Під час свята пасхи, а подекуди і впродовж цілого Світлого Тижня буває цілоденне дзвоніння на знак перемоги Ісуса Христа над смертю і адом.
Дуже загальний і улюблений в нашому народі звичай благословення на Великдень їжі й печива. Після довгого посту св. Церква довзоляє на всяку їду, щоб вірні разом із духовною радістю мали на Великодні свята і радість земних дарів. Тому їх благословить і звільняє від посту на цілий Світлий Тиждень. Благословення пасхальної їди відбувається урочисто після св. Літургії на церковному подвір’ї.
Шкаралупу зі свячених яєць, крихти чи кістки в нас не викидали на сміття, а закопували, або на городі, або на полі, щоб і землі дати свяченого. Подекуди в Галичині шкарлупу зі свячених яєць кидали на стріху хати.
Після освячення пасок й закінчення богослужінь, всі поспішають до своїх домів. Кожна родина урочисто сідає за стіл, здебільшого по старшині. Навіть малих дітей беруть на руки, щоб разом сидіти за свяченням. Найстарший у родині – дід чи батько, читає молитву, розрізує освячені яйця на стільки частин, скільки членів налічує родина і роздає їх зі словами: «Христос воскрес», а всі відповідають: «Воістину воскрес». Після того споживають свячену паску, сир, м’ясо та інші Божі дари.
З благословенням Великодніх пасок у тісній єдності перебувають славні крашанки й писанки. Їхнє походження є дуже давнє. У старовинних народів був звичай, щоб перед поважною особою не з’являтися перший раз без якогось дару. Церковне передання каже, що Марія Магдалина, проповідуючи Христову науку, бувла зайшла аж у двір римського цісаря Тиверія (+37р.), дала йому в дар червону крашанку зі словами: «Христос воскрес!», і від цього почала свою проповідь. За її прикладом пішли інші християни й почали в День празника Пасхи обдаровувати себе взаємно крашанками чи писанками.
Виглядає, що головний мотив, чому якраз яйце відіграє таку роль у великодніх звичаях, полягає в тому, що воно стало символом Христового воскресіння. Як з мертвої шкарлупи яйця народжується нове життя, так і Спаситель Христос вийшов із гробу до нового життя. Червона крашанка є символом нашого спасіння через кров Ісуса Христа. З крашанками й писанками пов’язані різні ігри дітей і старших на Великдень.
«Писанки» - по-мистецьки розписані великодні яйця, належать до найкращих виробів українського народного мистецтва. Історія походження писанок сягає в сиву давнину українського народу, і в той час була пов’язана з поганським культом прославлення вічного закону весняного пробудження всього живого на землі.
Тут можна розрізнити два етапи: передхристиянський з першим її розквітом, та християнський з піднесеною надприродною інтерпретацією цієї символіки. Перший розквіт писанки припадає на перше тисячоліття перед Христом і тісно пов’язаний з релігійними ідеями культу предків та сонячно-космічного культу. Про всі ці речі знаємо тільки зі здогадів, археології й етнографії та у зв’язку із символікою на писанці, яка часто вказує на цілком архаїчні знаки старокам’яної доби.
Із впровадженням в Україні християнства, починається час відродження й піднесення українських релігійних звичаїв. Немає в Європі іншої країни, де б перехід до християнства пройшов так гармонійно, як на Україні. Християнство не тільки прийняло більшу частину давніх звичаїв космічного культу, але й дало цим стародавнім обрядам і звичаям новий християнський зміст і пояснення й підняло їх до нового розквіту.
Особливим виявом великодньої радості по наших селах в Україні були гаївки й різні ігри на майдані коло церкви. Професор Степан Килимник (педагог і публіцист, народився в 1890 р. на Поділлі) пише: «Дивним є, що веснянки-гаївки, створені нашими прабабками ще 4-6 ст. (а може й раніше) за часів Антської держави, що крізь морок тисячоліть, через століття великих незгод, війн, наїздів, поневолення – вони дійшли до нас, затримавши свою провідну думку, головну ідею, свій зміст, замінено лише слова стародавні на нові… Веснянки-гаївки – це дорогоцінний скарб ранньої культури наших прапрадідів, як високомистецькі, а навіть неперевершені поетичні твори, як історичний документ про життя, ідеали, психологію, віру та вірування, розуміння природи, прагнення до пізнання явищ природи наших пращурів» («Рік в народних звичаях», т.1, ст. 106-107).
В деяких місцевостях України був звичай на Великдень йти на цвинтар, на могили своїх рідних, щоб поділитися з ними воскреслою радістю та привітати великоднім привітом. В Києво-Печерській Лаврі після воскреслого богослужіння монахи й вірні сходили до підземних печер, щоб померлим монахам принести вістку про Христове Воскресіння.
Колись у давнині був у нас ще звичай розкладати вогні у великодню ніч на привітання весни й весняного сонця. За християнської релігії ті вогні стали символом вогнів, які розкладали воїни, сторожуючи Божий гріб та символом привітання Сонця Правди - Воскресного Христа.
Отак цілий цей Світлий Тиждень люди проводять святково, не працюють, за виключенням коло церкви. Хлоп’ята «цокаються» крашанками, заводять гру в «Просо», «Дзвона»,, «Баштана», «Жмурки» й ін. Дівчата й хлопці в барвистому одязі виступають на площі, на цвинтарі, навколо церкви зі своїми традиційними весняними великодніми іграми. Дівчата «віддають колодку» хлопцям, переводять веснянки-гаївки. Хлопці в своїх гуртках грають у «Короля», «Довгу верству», «Журавлиний ключ», «Довгу лозу» та ін. В деяких місцевостях дівчата «садять тополю», але цей звичай також переноситься й на Зелені свята. Селяни часто відвідували свої озимі ниви, щоб привітати їх словами «Христос воскрес», сісти на межі з родиною та поділитися там свяченим.
Кожний день Світлого Тижня має в народі свою назву. Перший день, який називається «Великдень» або «Великий День», в основному належить молоді. Після вечірні, біля 5-6 години весняні гаївки, як і дзвони припиняються. Музика, танці, різні вистави тощо в перший день Великодня не відбуваються.
Другий день Великодня дуже цікавий низкою оригінальних та захоплюючих звичаїв. Це, перш за все, «обливаний понеділок» - звичай, коли хлопці ходять по хатах, де є дорослі дівчата й від кожної дістають пару крашанок. У цей день дівчата стараються встати якнайскоріше, бо коли прийдуть парубки, обливають їх холодною водою. Звичай цей дуже давній - дохристиянський. Його значення - весняне очищення в циклі давніх сонячних свят. Колись вірили, якщо хлопець і дівчина будуть облиті водою, то влітку будуть дощі, урожай і всяке добро, молодь щасливо подружиться. Другий звичай - «волочіння». Це ходіння від хати до хати із свяченим - калачами, писанками та ін. Молоді пари йдуть з калачами до батьків. Біля церкви й на цвинтарі, як і в перший день, лунають веснянки-гаївки, дзвонять дзвони, молодь бавиться на гойдалках.
На третій день, який називається «купальний вівторок», подібно, як на перший і другий, скрізь лунають співи веснянок-гаївок, як веселі, так і журливо-драматичні. Не перестають дзвонити дзвони. Відмінним є те, що в цей день не хлопці, а навпаки, дівчата ходять по хатах і обливають водою хлопців.
Середу називають «градовою». Чимало людей в той день не працює, щоби град не витовк їм збіжжя. Четвер звуть «мертвецьким великоднем». Народ вірить, що в цей день на поклик дзвонів опівночі виходять зі своїх могил померлі, яких живі люди не можуть бачити і чути. Вони стають перед церквою, померлий священик читає молитву, тоді церковні двері самі відчиняються, померлі входять до середини і слухають Службу Божу, яку відправляє померлий священик. Після відправи вони «христосуються» і розходяться по своїх могилах. У п’ятницю, званою «прошений день», свекри і свекрухи просять своїх зятів до себе в гості і приймають їх всякими ласощами.
В багатьох місцях України вірять, що від Великодня до Вознесіння сам Христос сходить з неба і в особі жебрака ходить по землі. Тому в той час, щоб не образити Спасителя, ніякому жебракові не відмовляють у милостині.
У Провідну Неділю дзвонять востаннє у всі дзвони «посмертне пасці» та тим і закінчують обряди Великого Тижня.
Все це нам переконливо свідчить про глибоку віру, любов до свого обряду, традиції та про високу культуру духа нашого народу.
«Багатство й цінність наших обрядових звичаїв, - каже проф. С. Килимник, - нашого фольклору є велетенське. Нам можуть позаздрити найкультурніші народи світу. Ці скарби високої культури нашого минулого віддзеркалюють наше національне обличчя і є справжніми свідками споконвічного прагнення нашого народу до волі удосконалення, краси й сонця» («Рік в народних звичаях» т.1, ст. 97).
