Православна Церква за свою історію існування мала багато прикладів великих світил світу. Це світло Господь посилав у світ для того, щоб світилося перед людьми і люди побачивши добрі діла прославляли Отця Небесного. Таким же неперевершеним світлом був і святитель Григорій Богослов.
Цей святий являється одним із найбільш прославлених богословів Східної християнської Церкви. Так само, як і святителі Василій Великий та Іоан Золотоустий, він шанується Православною Церквою як «вселенський великий учитель і святитель». У візантійську епоху, тобто в період Х-ти століть (із V – XIV ст.), святитель Григорій рахувався, як «богослов номер один». А також, сам термін богослов ототожнювався у Візантії перш за все із його ім’ям… Його твори були дуже шановані в Древній Церкві: Слова читалися за богослужінням; твори переписувалися від руки і були дуже розповсюдженні. У формуванні догматичного вчення Східної Церкви святитель Григорій Богослов зіграв вирішальну роль, і багато його творів увійшли в золотий фонд християнської писемності.
Життя святителя по часу співпало із періодом відродження християнської Церкви після трьох століть гоніння. Починаючи із видання Міланського едикту (313 р.) імператором Констянтином (306 – 337), коли християни отримали легальний статус на території Римської імперії. Цей же стрімкий ріст Церкви продовжувався при Констанцію (337 – 361). Далі коротке правління Юліана Відступника (361 – 363) було відмічено намаганням відродити язичництво як державну релігію, однак ця спроба не увінчалася успіхом. Юліан був останнім язичницьким імператором; його наступники Іовіан (363 – 364), Валент (364 – 378) і Феодосій (379 – 395), також як і всі наступні василевси, були християнами. Феодосій був тим імператором, який відновив Православ’я після 50-літньої аріанської смути і утвердив Григорія, як архієпископа Константинопольського.
Слід зазначити, що житіє святителя Григорія Богослова показує всім реальний приклад простої звичайної грішної людини, яка пережила земне життя із достоїнством і наслідувала Царство Небесне, обожилася. І розглядаючи житіє цього мужа, на відмінно від інших святих, хочеться підкреслити, безперечно той факт, що із творінь святителя ми найчастіше й почерпаємо його біографію. Бо в цього великого Богослова «за плечима» залишилася неоціненна кількість автобіографічних творів.
Переходячи, до безпосереднього розгляду житія, автор хоче виокремити деякі, найбільш вражаючі моменти життєпису святителя Григорія Богослова. Найперше, це період святителя до прийняття хрещення.
Майбутній святий народився поблизу міста Назіанз на Південному Заході Кападокії. Його батьком був єпископ місцевої Церкви Григорій. Мати святого – Нонна, була не тільки «помічницею», але й великою наставницею у благочесті та чистоті. Постійно показувала приклад молитви, милостині та посту для чоловіка та дітей. І про своїх батьків святитель неодноразово згадує у своїх творіннях. Про них Богослов писав наступне: «Найдивовижніше і вище було у батькові те, що він при байдужості до багатства, був байдужий і до слави. І я хочу показати, в якій саме мірі і яким чином. І маєток, і старанність подавати були спільні в нього із дружиною, тому, що обоє змагалися один з одним у всьому прекрасному. Але більшість милостинь лежало на її руках, тому, що вона в подібних ділах була кращою і відданішою розпорядницею. І справді дружина щедролюбива! Якби дозволили їй черпати з Атлантичного або з іншого моря, і того б їй не вистачило: таке велике і непомірне було її бажання подавати милостиню!
Вона наслідувала Соломонову «піявцю» (Притч. 30: 15), тільки в протилежному – в ненаситності доброго, перемагала ж у собі ненаситність гіршого і не знала ситості тільки в старанності чинити добро… А тому батько дав їй творити милостиню в повну свободу, що, мені здається, вище всякого прикладу».
І дуже часто святий Григорій писав про великі якості своїх батьків. Про свого отця писав: «Він з Богом діяв, коли обирав людей для вівтаря…». «Але найчудовішими якостями в моєму батькові, йому переважно властивими і для багатьох відомими, були, були простота, вдача, далека від усякого лукавства, і незлопам’ятливість».
Премудрий Соломон говорить: «Хто знайде доброчесну дружину? Ціна її вища за перли» (Притч. 31: 10). І святитель Григорій Богослов у такому ж дусі підкреслює ці слова, говорячи про свою матір: «Дружина, яка була дана Адаму «помічником за його подобою» (Бут. 2: 18), тому що не добре бути людиною одинокою, зі співробітниці зробилася ворогом, стала не дружиною, а противницею, звабивши чоловіка сластолюбством і деревом пізнання, позбавивши дерева життя. Але дружина, дана Богом моєму батькові, була для нього не тільки співробітницею, що ще не дуже дивно, але й проводиркою. Вона сама і словом, і ділом направляла його до всього прекрасного. І хоча вважала для себе насамперед, за законом шлюбу, підкорятися чоловікові у всьому іншому; однак не посоромилася бути його наставницею в благочесті. Звісно, вона гідна в цьому подиву, але ще дивніше – батько підкорювався їй добровільно».
Із слів святителя про своїх батьків, можна цілком сказати, що він їх дуже любив і достойно виконував заповідь Божу про шанування батьків. Тому безумовним є той факт, що у таких батьків виріс справжній святитель і великий Богослов.
Дитинство святителя Григорія було щасливе і благодатне: він ріс в охопленні любові батьків, домашніх і слуг. Так описує про своє дитинство цей угодник Божий: «Від пелюшок вихований у всьому прекрасному, тому, що мав досконалі приклади для себе дома, тоді ще придбав поважність старця; і як хмара до хмари, мало по малу накопичувалось в мені бажання до досконалості… Я ще зовсім не виріс; як мною оволоділа якась палаюча любов до науки». І далі святитель розповідає, як поплив на кораблі в Елладу, щоб здобувати навчання. «Коли перепливали ми Кіпр, сильні вітри піднімали корабель… навіть, незнаючі Бога до цього часу, єдиним голосом прикликували Христа, тому що страх – найкращий урок… Коли же всі боялися звичайної фізичної смерті, для мене страшнішою була смерть внутрішня. Негостинні убиваючі води, залишали мене очищаючих вод, які б з’єднали мене із Богом». Святий Богослов ділячись із усіма про пережите на кораблі, розказує про досвід молитви і про те, що саме Спаситель не допустив загинути нікому під час морської бурі.
«Потім Афіни і науки». – продовжує святитель в автобіографічному творі. Не дуже він описує навчання. Розповідає, що під час навчання не з’єднувався із різними товаришами, а сам, навпаки, привертав друзів до досконалішого. І особливо підкреслює знайомство із святителем Василієм Великим: «А мені Бог і в цьому зробив благодіяння, з’єднав мене узами дружби із найбільш мудрою людиною, яка і життям, і своїм словом була найвищою. Хто ж це? Дуже легко пізнаєте його. Це Василій – велике придбання для цього віку. З ним разом ми вчилися, і жили, і розмірковували… У нас все було спільне, і одна душа у двох зв’язала те, що розділяли тіла. А що найбільше нас з’єднувало, так це Бог і прагнення до досконалості».
Також у багатьох творах Богослов особливо підкреслює велич святителя Василія Великого. У 18-му Слові, яке було сказане в похвалу батькові і на втіху матері Нонні, вступні слова зверненні на особистість свого друга Василія: «Чоловік Божий (Нав. 4: 6), вірний раб (Чис. 12: 7), будівничий таїн Божих (1 Кор. 4: 1), муж бажань (Дан. 10: 11) і притім духівник! Так називає Писання тих, що мали успіх і високі життям, які стали вище за видиме. Але назву тебе богом фараону (Вих. 7: 1), всій єгипетській і супротивній силі стовпом і утвердженням (1Тим. 3: 15) Церкви, Господньою волею (Іс. 62: 4), світлом у світі, зберігаючим Слово життям (Флп. 2: 15 – 16), опорою віри, оселею духа. І чи можу перелічити всі найменування, які дала тобі чеснота з кожним своїм видом приносячи і засвоюючи нове ім’я?».
І продовжуючи слова про дружбу між святителями (Григорієм Богословом і Василієм Великим) слід зазначити і показати справжню дружбу, яка описана Богословом у надгробному слові прекрасному другу: «Коли ж через деякий час ми відкрили один одному свої бажання і їх предмет – любомудріє, тоді ми вже стали один для одного всім – і товаришами, і співтрапезниками, і рідними; одну маючи мету, ми безперестанно зростали в палкій любові один до одного. Бо любов плотська і прив’язана до скороминучого, і сама швидко минає, і подібна до весняних квітів. Як полум’я після знищення ним речовини не зберігається, але вгасає разом з тим, що горіло, так і ця пристрасть не триває після того, як зів’яне те, що запалило її. Але любов у Бозі і цнотлива, і предметом має постійне, і сама тривала. Чим більша здається краса тим, які мають таку любов, тим міцніше прив’язують до себе й один одного ті, що люблять те саме. Такий закон любові, яка вища від нас!
Відчуваю що захоплююся і виходжу за межі часу і міри, сам не знаю, ким чином зустрічаюся із цими висловами, але не знаходжу способів стриматися від розповіді. Тому що, як тільки мину що-небудь, воно мені уявляється необхідним і кращим від того, що було вибрано мною раніше. І якби хто силою потягнув мене геть, то зі мною сталося б те ж, що буває з поліпами, зі складом, яким так міцно зчеплене каміння, що коли знімаєш їх з ложа, інакше не можеш відірвати, хіба від твоєї сили або частина поліпа залишається на камені, або камінь відірветься з поліпом. Тому, якщо хто мені поступиться, маю шукане; а якщо ні, позичатиму сам у себе.
У такому налаштуванні один до одного, такими золотими стовпами, як каже Пиндар, підперши чертог добростінний, ми йшли вперед, маючи поборниками Бога і свою любов. О, чи перенесу без слів спогад про це! Нами водили рівні надії і в справі найбільш заздрісній – у вченні. Але далека була від нас заздрість, стараннішими робило змагання. Ми домагалися не того, щоб одному з нас самому стати першим, але яким би чином поступитися першістю один одному; тому що кожний з нас славу друга вважав своєю. Здавалося, що одна душа в обох підтримує два тіла. І хоча не заслуговують довіри ті, які стверджують, що все розлите у всьому, однак треба повірити нам, що ми були один в одному й один у одного. В обох нас одна була вправа – чеснота, і одне зусилля – до відходу звідси, зрікаючись земного, жити для майбутніх надій. До цієї мети ми направляли все життя і діяльність, керовані до того заповіддю, і заохочували один одного до чесноти. І якщо небагато буде сказати так, ми служили один для одного і правилом, і висновком, за допомогою яких розпізнається, що пряме і що непряме».
Повернувшись із Афін святий Григорій приймає Таїнство Хрещення, після чого його життя стає по-справжньому християнським. Якщо до Хрещення життя було змальоване, в більшості, «хорошими фарбами», то після прийняття на себе Христової плоті, після зодягнення у Христа – святителя чекає багато випробувань, гонінь, які він із упованням на Бога переносить достойно.
Після Хрещення перед святителем стають два шляхи: вести життя «філософа», що в його уяві означало напівчернечий спосіб життя, який включав у себе строгий аскетизм із вченими заняттями чи домоправителя. Однак за проханням отця-єпископа (який на той час був похилого віку) він узяв на себе управління родинним майном в Аріанзі, що зразу доставило йому немало турбот.
І всеодно святитель коливався у виборі життєвого шляху: «Наостанок, потрібна була чоловіча рішучість. На внутрішній суд збираю друзів, тобто помисли – цих відвертих радників. І коли я шукав кращого із кращих, страшний вихор обняв мій ум. Давно було вирішено все плотське викинути в безодню і тепер це подобалось мені більше всього. Але коли я розглядав Божественні шляхи, нелегко було знайти шлях кращий і гладкий… Приходили мені на розум Ілля Фесвитянин, Великий Карміл, незвичайна їжа, достоїнство Предтечі – пустиня, скромне життя синів Іонадавових. Але й любов до божественних книг, опанувала мене, і світло Духа, який дістається при проникненні в Боже Слово, а таке заняття не справа пустині безмовності. Багато разів я прихилявся, то до одного, то до іншого…».
Перебуваючи в такому коливанні, в решті-решт вибір був зроблений за нього його батьком. Григорій-старший, будучи на той час літньою людиною, потребував допомоги і маючи авторитет батька «примусово» рукопокладає святителя в пресвітерський сан.
І дійсно переломною ланкою в житті великого кападокійця стає прийняття пресвітерського і єпископського сану. В образі святителя Григорія Господь показує для всіх бажаючих прийняти священичий сан велике достоїнство і відповідальність, яка дається після хіротонії.
Свою першу хіротонію святитель Григорій сприймає, як «страшну бурю» і зразу після неї їде в Понт до святого Василія за духовною порадою і утіхою: «Так, пройнявся я духом при цьому насильстві, навіть і тепер це не можу назвати по-іншому, і нехай простить мене Дух Святий за таке відношення, що забув усіх: друзів, батьків, батьківщину, родичів. Подібно до вола, якого вкусила комаха, прийшов я в Понт, маючи надію, що в божественному другу найду собі ліки від горя. Там, в союзі із Богом, покритий хмарою, як один із древніх мудреців, ніс він подвиг. Це був Василій, який тепер із Ангелами. Він полегшив скорботу мого ума».
Дійсно святителю Василію вдалося переконати Григорія Богослова і вилікувати його образу на батька. Тут в пустелі святитель Григорій розмірковує про смисл священства і пише своє 3-тє Слово, в якому вибачається перед батьком і паствою за нерозумний вчинок: «Отже, що зі мною сталося? Яка була причина моєї неслухняності? Багатьма здалося, що я був тоді сам не свій, зробився зовсім іншою людиною, а не яким мене знали, противився і впирався більше, ніж скільки було дозволено. Тому вислухайте причини цього ви, яким давно бажано їх знати.
Дуже я був вражений несподіванкою, як людина, яка дивується раптовому грому, не зібравшись з думками; і тому переступив скромність до якої привчав себе все життя. Потім опанувала мною якась прихильність до блага безмовності й самоти. Люблячи її від самого початку, чи настільки любив хто інший з тих, що займаються науками. У найважливіших і найнебезпечніших для мене обставинах я дав Богові обітницю безмовного життя, я навіть уже доторкнувся до нього, як той, що скоштував напередодні і після пізнання, запалився більшим бажанням. Я не стерпів примусу, не допустив вкинути себе в заколоти й насильно відволікти від такого життя, ніби від священного притулку. Мені здалося, що найкраще, ніби замкнувши почуття, зректися плоті й світу і заглибитися в самого себе, без крайнього нестатку не торкаючись ні до чого людського, розмовляючи із самим собою та Богом, жити вище видимого й носити в собі божественні образи, завжди чисті й незмішані із земними й оманливими зображеннями, бути й безперестанно робитися істинно чистим дзеркалом Бога й божественного, здобувати до світла світло – до менш ясного, найпроменистіший, вже пожинати надією на блага майбутнього віку, жити разом з ангелами й, перебуваючи ще на землі, залишати землю і бути піднесеним Духом до неба.
Пробувши деякий час в пустелі він повертається в Назіанз і знову береться до справ пастирського служіння. Тут він близько 10-ти років проводить це служіння і його головною справою була допомога батьку в управлінні єпархією.
Священиче служіння проходило під час царювання Юліана, який в юності був християнином, але через навчання в Афінах відійшов від Христа і прийняв язичництво. Політика цього імператора не обминула й Назіанську Церкву. Він послав солдат, щоб захопити християнські храми, про це й свідчить святитель Григорій: «Коли стрільці зі своїм проводирем були посланні царем віднімати у нас або руйнувати наші священні храми, після нападів на багато інших місць з такою ж зухвалою думкою прийшли сюди, і їх начальник, за царським указом, почав вимагати храм. Тоді він не тільки не вчинив бажаного, але ніби з власної розсудливості або з будь-чиєї поради не погодився поступитися моєму батькові, то був би розтоптаний ногами».
Невдовзі прийшов час для святителя Григорія Богослова приймати єпископську хіротонію, яку також «примусово» отримує він її із рук свого батька та друга святителя Василія Великого. Це призводить до того, що святитель повністю відмовляється від безмовного і філософського життя. яким же чином і через що святитель приймає єпископський сан, хоча до цього дуже тяжко переніс пресвітерський?
А все це сталося через наступне. Одне із листів святителя Григорія до Василія присвячене конфлікту між останнім і єпископом Анфімом Тіанським. Суть конфлікту була в тому, коли в 371 році імператор Валент по економічним і фінансовим причинам розділив Кападокію на дві області, місто Тіана стало столицею Другої Кападокії. У зв’язку із цим, єпископ Тіанський Анфим, який до цього підкорювався Василію, став самостійним митрополитом, оскільки його кафедра отримала значення столиці. Тоді святитель Василій не згодився із такими змінами свідчень, що Анфім був аріанином і щоб між двома єпископами були розбіжності на богословській площині.
В першу чергу святитель Василій вирішив створити нові єпископські кафедри на території, яка перейшла в юрисдикцію єпископа Анфіма, і рукопокласти на них своїх прибічників. Одним із міст де святий Василій створив кафедру стали Сасими і єпископом цього міста він призначив свого друга Григорія.
Після єпископської хіротонії святитель також тікає в усамітнення і там пише своє 10-те Слово, в якому захищає свій поступок: «Немає нічого сильніше за старість і достоповажніше за дружбу. Ними приведений до вас я – в’язень у Христі, зв’язаний не залізними веригами, а нерозв’язними узами Духа. Досі я вважав себе міцним і незборимим і (яка глупота!) не приділяв моїх слів навіть цим моїм друзям і братам, але все віддав, кому це завгодно, бажав жити в спокої, любомудрствувати у безмовності, розмовляючи із самим собою і з Духом. Уявляв розумом Кармил Іллін, пустелю Іоанову і надмирне життя любомудрих, як Ілля і Іоан; сьогодення вподібнював бурі й шукав собі якої-небудь скелі або стрімчака, або стіни, де б сховатися. Роздумував сам із собою: нехай для одних будуть пошана і труди, для других – сварки і нагороди за перемоги, а для мене, що уникає боротьби і заглиблюється в самого себе, достатньо жити, як можу, ніби на легкім судні переплисти невелике море і вбогістю тутешнього життя придбати собі малу обитель у житті майбутньому. Можливо, більше низькості, але зате й більше обережності, навчає думка – однаково уникати й висоти, й падіння».
І ще хочеться звернути особливу увагу на ще один ключовий момент у житті цього святителя. Тут хочеться підкреслити подію, яка відбулася на Другому Вселенському Соборі в місті Константинополі (381 р.) за правління імператора Феодосія. Головуючим на Соборі був святитель Григорій, якого на той час вже обрали архієпископом Константинопольським.
Але коли Собор підходив до завершення, на нього приїхали єгипетські єпископи на чолі з своїм Предстоятелем Тимофієм. Вони побачивши, що всі важливі справи обговорені і вирішені під час їхньої відсутності, що їх ставленик Максим-Цинік осуджений, а Григорій утверджений на посаді архієпископа Константинопольського, що Павлін, якого вони підтримували, не отримав Антіохійського престолу, єгипетські єпископи виступили із протестом проти святителя Григорія. Останні звинуватили в тому, що він зайняв кафедру всупереч 14-му Правилу Нікейського Собора, яке говорить: «Не дозволяється єпископові залишати свою єпархію та до іншої переходити, хоч би багато хто переконував його, хіба що коли буде якась поважна причина, що спонукає його це зробити, через що він словом благочестя міг би тамтешнім вірним принести більшу користь. Але це не повинно бути із власного розсуду, а за судженням багатьох єпископів і внаслідок твердого переконання». Хоча це правило часто на практиці порушувалось, формально його ніхто не відміняв.
Східні і Західні єпископи, пише святитель Григорій Богослов «…зійшлися між собою немов кабани, гострячи один на іншого зуби і дивляться вогненними очима. Рухомі більше роздратуванням, чим розумом, вони в багатьох, і в тому числі моїй справі, побачили дещо зовсім погане, коли стали переглядати закони, давно уже недіючі, від яких більш за все і звичайним чином я був звільнений».
Тому, й зрозумівши, що Собор постав проти нього, святитель складає повноваження і смиренно йде в своє рідне місто, щоб «всю увагу привернути до Бога». Прощаючись із Собором святитель Григорій говорить прекрасні слова, де порівнює себе із пророком Іоною: «Мужі, яких зібрав Бог, для наради про діла богоугодні, питання про мене є другорядне. Воно незначне і не потребує уваги від такого Собору. Чим би не закінчилась моя справа, хоча осуджений я даремно; ви же до більш важливого направте свої думки. З’єднайте єдинство в кінці-кінців. До якого часу ми будемо залишатися об’єктом для сміху, як люди непокірні, які навчилися тільки одному – дихати сварками? Подайте щиро один одному руку спілкування. А я стаю пророком Іоною: віддаю себе для спасіння корабля, хоч і не винен у вчиненій бурі. Візьміть і киньте мене за жеребом. Який-небудь гостинний кит прийме мене в морських глибинах. А ви з цього часу покладіть початок своєму єдинству… Прощайте і пам’ятайте про мої справи!».
Прийшовши в рідне місто Назіанз, святитель побачив ту саму «картину запустіння». Після смерті його батька ніякий єпископ не був поставлений для опіки. І святитель піклувався про батьківщину, але як чужий архіпастир. І в 390-х роках на 60-му році життя відійшов у Небесні оселі, дійсно «став по благодаті, ким є Бог по природі».
Тому, безперечно, житіє святителя Григорія Богослова є справжнє християнське. Бо й Христос казав «Блаженні гнані за правду, бо їх є Царство Небесне» (Мф. 5: 10). І побачивши таке нестійке життя, яке було у святого важкого зрозуміти, яким чином ця людина змогла стільки потрудитися і зробити такий великий внесок Вселенському Православ’ю? Правду писав пророк і псалмоспівець Давид: «Які величні діла Твої, Господи! Все премудро створив Ти» (Пс. 103: 24).
