Дорогі у Христі брати і сестри! Перш за все я хотів би привітати вас зі святою неділею, шостою після Святої Пасхи, яка носить назву неділі про сліпого.
Також хотів би вас привітати з, напевно, найсвятішим і найпам’ятнішим днем у житті настоятеля, священнослужителів цього храму, вашому, його парафіян - усієї громади, - в який будівництво цього храму, що тривало майже чверть століття, увінчалося великим його освяченням. Перед початком Літургії ми освятили престол, в який були покладені святі мощі, і від сьогодні і до кінця віку (а ми ревно молилися за це) Господь триматиме його непохитним.
У нашому житті трапляється чимало яскравих подій. Але поколінню людей, які живуть уже в незалежній Україні, випала така щаслива нагода, така блага доля бачити освячення святих храмів: бачити, як вони закладаються, як виростають на наших очах до небес і як освячуються. Якщо поглянути на покоління наших батьків, дідів і прадідів, то вони жили в той час, коли храми не будувалися, а руйнувалися. Руйнувалися храми по всьому лицю нашої української землі. Велика скорбота була в серцях багатьох, коли вони бачили руйнування наших святинь, паплюження того, що було найсвятішим для душі. Та руйнувалися не лише храми, бо метою було зруйнувати віру, зруйнувати людські душі. А це не під силу ніякій людині і ніякому режиму. Тому вся ця ідеологія зазнала занепаду, а ми з вами живемо вже у зовсім інший час, коли можемо вільно сповідувати свою віру, коли нам ніхто не забороняє приходити до храмів, коли ніхто нам не забороняє будувати ці храми.
Людина звикла жити у свободі, але дуже часто не вміє з нею поводитися, не може правильно покерувати собою. Ми, буває, бачимо в житті таких людей, про яких говоримо, що вони безталанні. У чому їхня проблема? Це, найчастіше, відсутність духовного стрижня, духовна сліпота. Сьогоднішнє Євангеліє про сліпого, про народженого сліпим чоловіка, якраз нам дуже яскраво говорить про цю сліпоту і показує, що сліпота душі часто значно більш небезпечний і важкий стан, аніж сліпота тілесна. Адже Христос зцілив сліпонародженого і він прозрів, а юдеї так і залишилися духовного незрячими у своїй злобі і впертості.
Сьогоднішнє Євангельське читання може перед багатьма поставити питання: для чого так Бог вчинив, щоби цей чоловік народився сліпим? Звісно, ми отримуємо відповідь від Христа: для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі (Ін. 9:3). Але, невже для того, щоб явилася слава Божа, треба народитися людині сліпим, глухим, без ніг, без рук, тобто мати якусь тілесну ваду і страждати?! Ми ж не звикли такими бути, розуміємо кодний, що це є аномалія і, коли бачимо таких людей, то їм співстраждаємо і, водночас, говоримо: Господи, добре, що я не такий, не страждаємо так, не є обмеженим в цьому земному житті тілесними вадами. Так ось запитуємо Бога: для чого явив Він таке, що чоловік страждав усе життя, хоча й ні він не згрішив, ні батьки його? Чи ж лише для того, щоб у певний момент прийшов Господь до цього сліпого, відкрив йому очі і він почав бачити все те, що дітки бачать ізмалку?
Коли ми запитуємо в Бога про це і коли так ставимо питання, то це означає що ми напіввіруючі, що ми взагалі вповні не розуміємо того, що відбувається з нами у земному житті.
Ось ми бачимо, як світить сонце. Але завдяки сонцю, ми маємо, окрім світла, і тепло, завдяки якому на Землі підтримується життя; завдяки, зокрема, теплу і світлу сонця ми отримуємо врожай. Але й ми добре знаємо, що, якби це сонце наблизилося до нас, воно спалило би на землі геть усе. Тобто воно знаходиться саме на такій відстані, щоби бути корисним для нас.
Так само і Бог. Звісно, перед світлосяйним Творцем навіть Сонце і всі найбільші зірки меркнуть. Тому і прийшов Бог до нас в людському образі, щоби наблизитися до кожного із нас, і не тільки наблизитися, але й явити на нас Свою славу і Свої діла. Але ось кожна людина вміщає стільки духовності, скільки може вмістити. І ця слава Божа, Божественна благодать у кожному діє в міру його духовних здібностей. Однак, окрім цього, ми створюємо ще й одаткові штучні перепони. Що це за перепони? Звичайно, це гріх!
Отже, в духовному сенсі, ми не вміємо жити як слід. Чому? Бо якби вміли, то мали би очі любові, очі співстраждання, ми б не мали очей осудження, очей заздрощів; серце було би покаяльним, а не черствим і гордим; язик - лагідним, а не чванливим. Недаремно святі отці-пустинножителі навчають нас, що найкраще бачать очі не карі, не голубі, не зелені, не сірі, а очі заздрісні - ось такі очі бачать дуже далеко і добре.
І, повертаючись до сьогоднішнього Євангелія, подумаймо, в чому ж явилися діла Божі на ньому? У чому? Чи в тому, що він прозрів і явився зціленим у синагозі і перед своїми батьками? Ні! У тому, що він за життя свого визнав Ісуса за Сина Божого. Мало хто зі зрячих визнава Його Сином Божим. А сліпонароджений промовив: вірую, Господи! (Ін. 9:38).
Як важливо в житті мати це визнання, правдиве визнання Бога і правдиву віру! Людина любить жити у свободі, щасті, достатку, але чомусь, перебуваючи в добробуті, неодмінно забуває про Бога. І тоді Бог до нас приходить через якісь проблеми, катастрофи, катаклізми і через війну навіть приходить. Ось так буйно приходить у наше життя Творець, щоби ми зрозуміли, що Він є Бог усього, що Його влада є над усіма нами, щоби пригадала людина, що життя швидко минає і все для неї може закінчитися в одну мить, хай навіть і сказано, що в нас же і волосся на голові все полічено (Мф. 10:30).
Отже, ми, особливо в цей час, повинні струсити зі себе цю духовну сліпоту, зрозуміти, чого хоче від нас Бог і чому подає нам такі знамення: щоби в егоїстичній любові до себе ми не збайдужіли до свого народу, до своєї землі, до своїх предків і нащадків. Тому що байдужість це страшна і руйнівна річ: людина наче живе і не живе. Водночас нам треба навчитися розважливо ставитися до всього, що ми бачимо довкола себе у світі, коли вже Господь дарував нам повноцінний добрий зір. Колись до одного старця-ченця, зір якого поволі слабнув, ігумен привів лікаря, щоби той допоміг старцю відновити зір. Але старець заперечив: навіщо, я не хочу бачити цього гріховного світу! Залиште все, як є! І відпустив того лікаря. Тому ми одночасно повинні дбати про ясність свого духовного зору і розважливість тілесного.
Отже, головне в нашому житті, брати і сестри, добре бачити очима нашої душі. Бо очима тілесними ми бачимо все: і добре, і спокуси цього світу, а душа допомагає відібрати нам із цього тільки добре і те, що корисне для нас. Тому, сьогодні, коли Господь явив на вас такі славні діла Свої, сподибивши стати учасниками освячення цього величного храму, я вам бажаю сприйняти все це, найперше, очима душі. Нехай Господь прийде до кожного із нас і доторкнеться очей наших духовних, щоб ми мали намір бачити лише добре, сприймати все добре і творити тільки добро. І тоді Господь поселиться в нас, Він буде з нами жити і так влаштує залишок життя нашого, що ми не будемо мати ніякого страху і печалі, а лише мир і благодать у своїх душах. Амінь!