Дорогі у Христі брати і сестри! У цю неділю ми згадуємо святителя Григорія Паламу, архієпископа Фессалонікійського. І я вітаю вас із днем пам’яті цього великого православного святителя.
Окрім того, сьогодні є ще знана дата - 8 березня. І я хотів би коротенько зупинитися на цьому “святі” нашого державного календаря. Звичайно, що сьогодні чи не кожна жінка приймає вітання від люблячого чоловіка. Цього тижня до мене зателефонували з інформаційної агенції з проханням прокоментувати моє ставлення до цього “свята” і розповісти про його альтернативи. Мабуть логічно, що я як людина патріотична, свідома, християнин, архієрей наговорив цій журналістці багато негативу про цю дату; згадав усіх персон, пов’язаних із цим днем і назвав його суто ідеологічним і пропагандиським. На завершення розмови я ще й додав: “Якщо вже скасували “23 лютого”, то і з цим “святом” слід розібратися”. Проте згодом мені пригадалося дитинство і святкування цього дня у школі. Я для себе зауважив, що у своїх віршах і вітальних промовах нашим матерям ми і близько не згадували про Клару Цеткін чи про Розу Люксембург, а говорили прекрасні слова матерям. І от скільки я пам’ятаю це свято в дитинстві, стільки разів я вітав маму, бабусю у цей день, дівчат у класі вітали. Так було завжди. І я подумав: що ж у цьому було поганого? Нічого! Був лише один позитив! Був би, якби не було нашарувань на це “свято” далекої для християнина-українця ідеології і релігійних аспектів.
То як же так виходить, що про всі ці нашарування ми знаємо, а життєвої позиції чіткої не маємо? Ми ж розуміємо, правда, що це не свято нашого народу? Розуміємо, та нічого не робимо. У нашому календарі дуже багато свят, державних свят, так, що нам дивуються багато народів, що ми стільки відпочиваємо. Але це свята, як я сказав уже, державні, і більшість із існуючих ще донедавна були встановлені з єдиною метою - замінити свята церковні. Адже колись наші предки святкували лише церковні свята. Це було невигідно і тому нам наполегливо проштовхували комунобільшовицькі свята, які несли зі собою відповідну ідеологію і вкладали в розум людини зовсім інші цінності. Здається, і нічого поганого від них не було, але все одно вони дуже часто відволікають людину від головного.
Що я маю на увазі? Поясню. Ось церковні свята, ми розуміємо, мають велике змістове наповнення, заставляють нас задумуватися над своїм життям, своєю поведінкою, спонукають нас щось змінювати на краще. А тепер я хотів би поставити запитання: чи стало жінкам краще від святкування до цього часу “8 березня”? Чи, може, чоловіки почали більше шанувати жінок? Чи примножилося порозуміння і любов? Це надто риторичне запитання. Можливо навіть хтось із присутніх у храмі скаже: “Я ось шаную свою жінку, у нас дуже добра сім’я, ми прожили стільки часу разом, не сварилися, не дай Боже, щоби билися, не було такого!” Можливо й так, але коли подивимося на загал, на сучасне суспільство, то переконаємося в тому, що насправді все дуже далеке від ідеалу і “8 березня” і подібні “свята”, не маючи в собі елементу виховання, нічого нам корисного не приносять. Вартує тільки згадати, як минали радянські свята: все розпочиналося з гарного накритого столу і добре ще, коли все це добре і мирно закінчувалося.
Ось щойно, перед початком Божественної Літургії, я благословляв групу наших воїнів, які готуються до відправлення на Схід. Вони викликаються служити. Служити кому? Батьківщині і своєму народові! Отже я й подумав, наскільки ж вони подібні до тих чоловіків, які на ношах принесли свого розслабленого товариша до Христа Спасителя. Ось таким чином я хочу відразу повернути вашу думку до сьогоднішнього Євангельського читання, тому що будь-який позитивний момент у житті (не лише свято, а будь-що) повинен наповнюватися не лише земним матеріальним змістом, але й мати зміст духовний.
Отже сказано: прийшли до Нього з розслабленим, якого несли четверо (Мк. 2:3). Але одразу ці чоловіки зустрілися з чималими труднощами - до Ісуса було годі доступитися. І, не маючи можливости наблизитись до Нього через народ, розкрили покрівлю дому, де Він був, і, розібравши її, спустили постіль, на якій лежав розслаблений (Мк. 2:4). І ось Господь, побачивши віру їхню (Мк. 2:5), зцілив цього розслабленого, відпустивши його гріхи. Це дуже важливий момент, про який нам належить пам’ятати і який засвідчує, що дуже часто причиною наших недуг чи інших життєвих негараздів є саме гріх.
У цей момент неподалік сиділи наймудріші і найшанованіші у суспільстві особи і помишляли, не сказано прямо сказали Христу, але, свідчить євангеліст, лише помишляли в серцях своїх (Мк. 2:5), що через ці слова і дії Христос богохулить, адже крім Бога ніхто не має права відпусати гріхи. У людей завжди є певна недовіра, навіть у близьких, одне до одного, але не тільки одне до одного, а часом і до Самого Бога. Вони, звісно, не були переконані, що перед ними Месія, але знаходилися зовсім поруч, все бачили і чули і знали про попередні чудеса Христові, але гординя їхня все одно заваджала їм вірити.
Отже, сказано, помишляли в серцях своїх. Ось кожний із вас, які стоїте в цьому храмі, може погоджуватися з тим, що я кажу, і може не погоджуватися, але я не можу сказати, що ви, чи ви, чи інший хтось щось інше собі думаєте і не погоджуєтеся з тим, що вам кажу я. Христос же як Бог і Серцезнавець побачив їхній сумнів і осуд і викрив їхню зарозумілість і маловірство у своїх словах: навіщо так помишляєте в серцях ваших? Що легше – сказати розслабленому: прощаються тобі гріхи? Чи сказати: встань, візьми постіль свою і ходи? (Мк. 2: 8-9) І підвів розслабленого з постелі недуги.
Чому Христос зціляє цього розслабленого? Найперше на це відповідає нам саме Євангеліє: побачивши віру їхню (Мк. 2:5). Тобто завдяки вірі товаришів розслабленого. На цьому ґрунтується і наше розуміння молитов за здоров’я та упокій душ наших близьких. Бачимо, на заваді вчиненню доброго діла часто можуть траплятися різні перешкоди, які зустріли і товариші розслабленого, та вони все ж не опустили рук і довели справу до кінця. Проте Євангеліє, звісно, не розповідає нам, як усе це сприйняв господар будинку, в якому проповідував Спаситель.
В основі такого вчинку цих чоловіків було ніщо інше як тільки любов. Любов, дорогі брати і сестри! Ось ви спробуйте когось змусити так служити немічним і хворим людям: у будинку для людей похилого віку ви не побачите цього серед персоналу і в лікарні не знайдете такої любові. Та це не проблема окремих людей, а всього сучасного суспільства загалом - у душах наших висихає любов.
Люди, які були в домі, побачивши це зцілення і побачивши, що розслаблений піднявся з нош, сказали: ніколи ще такого ми не бачили (Мк. 2:12). Я би тут іще додав: і не побачите! Бо, хоча Христос зціляв не раз і творив багато чудес, але це була унікальна неповторна подія світової історії, як і ніщо в нашому житті не повторюється з абсолютною точністю. Так і ми шануймо все, що посилає нам Господь Бог, особливо, коли проявляється Його велика до нас милість.
Ось на початку проповіді я зауважив, що сьогодні ми звершуємо пам’ять святителя Григорія Палами. Чим же прославився цей святий? Він розвинув і поглибив вчення про благодать Божу, яка посилається у певній мірі кожному з нас. Він виокремив поняття тварного і нетварного Божественного світла і витлумачив участь людини в житті духовного світу і навпаки. Власне, останнє описує термін “синергія” - співвідношення і співдія нашої волі з волею Божественною.
У дні святого посту Христос дає нам можливість покаятися, прийти до покаяння і тілесно і духовно. Не просто так прийти, щоби священик накрив епітрахіллю і щоб ви промовили завчені слова: згрішив словом, ділом, думкою! Думкою згрішив! Ви, дорогі брати і сестри, коли промовляєте ці слова, думали коли-небудь у чому цей гріх думкою полягає?! Чи просто прикриття для наших гріхів: скажу “думкою згрішив”, а що там священик знає, він що, може читати мої думки? Ні! А Бог далеко! Так ось розмірковуйте, що гріх думкою ми чинимо, подібно до книжників із сьогоднішнього Євангелія. Окрім того, добре відомо, що думки наші (будь-які, а гріховні особливо) мають властивість швидко перетворюватися на дії.
Так ось нехай і ці гріховні думки, і ці гріховні дії від нас відійдуть, а залишаться лише дії віри, як були вони в чоловіків, які принесли розслабленого до Христа. А все інше - квіти і привітання в цей день, - це лише тимчасові насолоди для свого “я”: ось Я добре зробив, що Я жінці подарував тюльпан. А від цього - нічого доброго! І тільки, якщо ми матимемо віру і будемо творити ось ці добрі справи, діла милосердя і співстраждання, якщо любитимемо одне одного діяльною любов’ю, це буде прийнято Христом Богом і це буде дійсно добрим і спасительним. Бо так живучи, ми ще подолаємо ще одну сходинку на шляху до спасіння. Амінь!