Дорогі брати і сестри! У сьогоднішню неділю, що передує святій П’ятидесятниці, ми згадуємо отців I Вселенського Собору.
Узагалі, те свято, в якому ми ще перебуваємо, тобто Вознесіння Господнє, сьогоднішня неділя і особливо її Євангельське читання – первосвященича молитва Господа Ісуса Христа до Бога Отця, – а також майбутнє свято П’ятидесятниці змушує нас задуматися, більше поміркувати про сутність нашої віри.
Коли ми переживали і осмислювали Євангельські події, пов’язані з проповіддю Ісуса Христа, звершенням Його земної місії, нам, здебільшого, все було зрозуміло. Господь навчав своїх учеників, проповідував їм та всім юдеям вцілому, зціляв немічних і хворих, піднімав мертвих, був схоплений, розп’ятий на хресті, помер за всіх нас і воскрес із мертвих. У все це ми віруємо і, наскільки можемо, розуміємо. Але коли вже читаємо у книзі Діянь апостольських і у Святому Євангелії про те, що Господь возноситься на небеса і сідає праворуч Бога і Отця, коли ми по-особливому в Євангелії від святого Іоана прочитуємо слова цієї первосвященичої молитви і чекаємо свята П’ятидесятниці і звершення над нами обітниці Христової, то для нас це є і має бути чимось дуже особливим, ми повинні відчути себе як людей Церкви, Церкви, якою керує Сам Бог.
Тому блаженний Августин каже, що він міг би вивчити всі релігії світу, але в них йому не знайти такого Бога, Який став подібним до людини, пішов добровільно на смерть, розп’ятий був, воскрес із мертвих – такого Бога, каже цей святий, не знайти у жодній релігії.
І в сьогоднішньому Євангельському читанні ви чули, як Ісус Христос благав не тільки за Своїх тогочасних послідовників, які були з Ним на той час, але й за нас із вами. Він говорив і говорить: Я за них благаю, – не за весь світ благаю, але за тих, яких Ти дав Мені, тому що вони Твої (Ін. 17:9). А опісля додає: Я зберігав їх в ім’я Твоє; тих, яких Ти дав Мені, Я зберіг, і ніхто з них не загинув, тільки син погибельний (Ін. 17:12). Ось у цьому проявляється найбільша сутність пастирського служіння, первосвященичого служіння Доброго Пастиря Ісуса Христа.
За своїм прекрасним змістом входить у цей церковний день память інших добрих пастирів отців I Вселенського Собору.
Святитель Миколай Сербський, проповідуючи у цю неділю, говорить: якби ви зустріли добрих учнів зі школи, які гарно себе поводять, чемні, виховані і старанні, то напевно би сказали, що у них гарний вчитель; якби ви скуштували невідомий для вас плід, не знаючи на якому дереві він виріс, ви сказали б, що добрий цей плід і добре те дерево, на якому зростає він.
Так само і про Церкву Христову можна сказати. Ми чемно сьогодні стоїмо у храмі, молимося за богослужінням, і якби хтось, хто зовсім не знає навіть Христа і християн, зайшов у цей храм, то сказав би: “Хто їх Бог, хто їхній Учитель, що вони такі прекрасні збудували храм, написали величні ікони і моляться, щиро і старанно моляться у цих храмах? Напевно це справді добрий і великий Бог!”
Наш Бог – Пресвята Тройця! Главою нашої Церкви є Ісус Христос, друга Іпостась Пресвятої Тройці. Без цієї віри неможливо уявити собі розуміння христиняства.
Ще не зовсім припинилися гоніння на християн, вони тільки-но вщухли, імператор Константин Великий думав над християнською релігією, чи вона принесе користь його державі. Ще навіть не будучи охрещеним, не прийнявши Христа, він зрозумів, що Церкву Христову потрібно примирити у собі, тому що єресь Арія, Олександрійського пресвітера, настільки поширилася у Церкві, що це загрожувало навіть єдності держави. Не даремно пізні, навіть західно-європейські історики, які мало були обізнані у східному християнстві, казали про те, що Вселенські Собори вплинули не тільки на історію самої Церкви, але на всю світову історію. Про це говорив європейський історик Джідберт Честертон: “Вселенські Собори Церкви становлять собою щось далеко практичніше і важливіше, ніж усі відомі міжнародні політичні угоди”.
Сьогодні ж ми згадуємо лише один із них – перший.
Арій був дуже добрим і знаним проповідником, що сприяло поширенню його єретичного вчення. Так завжди буває, що неправдиве, ложне вчення швидше поширюється, охочіше підхоплюється і є через свою поверхневість більше зрозумілим, аніж правдиве й істинне.
Зміст його вчення зводився до того, що Ісус Христос – створена особа. Він говорив про Христа, як про унікальну Людину, надлюдину, що мала особливі здібності і можливості: піднімати мертвих, зціляти хворих, але була при цьому створена Богом. Хай навіть і буде щось вище ангелів, десь близько біля Бога Отця, в Якого ми віруємо, але це є Створіння Боже, Яке не могло народитися перше всіх віків – так послідовники Арія і сам Арій навчали християн.
Щоби довести це, вони говорили банальні, примітивні фрази: “Хіба жінка, не завагітнівши, народить дитя?” Це настільки було переконливо, що всі ці докази сприймали. Арій дійсно був досить мудрою людиною, але всі давні історики Церкви відзначають водночас його надмірно злий характер.
І ось коли отці зібралися на цей Вселенський Собор, то найпершим їхнім діянням було встановлення першої частини, якщо дивитися вже з точки зору сьогодення, Символа віри. Цей Символ віри, до слова, дуже часто називають Нікео-Цареградським, тому що I Собор 325 року був у Нікеї, і ця молитва виникла, можна сказати навіть, через поширення єресі Арія, яка була засуджена на цьому Соборі.
Собор був скликаний у Нікеї імператором Констинтином, не в останню чергу через те, що неподалік знаходилася його резиденція. Цей Собор тривав сімнадцять тижнів, і не спочатку самого прибув імператор Константин, тому що хотів сам ретельно розібратися у причинах такого глибокого богословського конфлікту серед єпископів і пресвітерів. Але коли вже прибув він, то виступив із засудженням єресі Арія, ставши на бік 318 отців.
Для чого нам це все, дорогі брати і сестри, треба пам’ятати? Історія Церкви, вона є багата, поверхневе її знання нічого не дає. Вчитуватися у постанови Соборів, та ще й семи, можна дуже довго, багато чого там не розуміючи. Правила святих отців є такими, що на сьогодні вже віджили своє і багато в чому втратили і значення, і вагу. Але ті правила і постанови, які стосуються основ нашої з вами віри, вони не втратили своєї сили і значення!
Саме тому ми так віруємо, сповідуємо Ісуса Христа як Єдиносущного з Отцем і Святим Духом, що так зберегли для нас віру отці I Вселенського Собору. І навіть у ці дні, коли ще не співаємо молитви “Царю Небесний”, ми знаходимося в очікуванні пришестя Святого Духа, Який неодмінно прийде і освятить нас усіх.
Тому віра наша є православною лише тому, що ці отці I Вселенського Собору стояли у правді, і ми повинні стояти у правді й істинні, щоби благодать Божа ніколи нас не покинула. Амінь!