Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня Євангельська розповідь представляє нам картину покладення тіла Ісуса Христа у гріб. І ця картина є досить дивною, тому що всі апостоли розбіглися, а Йосиф Аримафейський і Никодим, які були таємними учениками Христа Спасителя, просять Пилата віддати їм тіло страченого Ісуса, намащують його пахощами і покладають у гріб, погребають Христа Спасителя.
Євангелісти розповідають нам ще й про жінок мироносиць, які стоять неподалік від гробу і спостерігають за тим, як ці два праведні мужі, обгорнувши тканиною, плащаницею тіло Христове, покладають його у витесаний у скелі гріб і приставляють до цього гробу великий камінь, а юдеї накладають ще й печать і ставлять варту.
Але що ми бачимо далі? Праведний Йосиф Аримафейський і Никодим ідуть собі від цього гробу, настає спокій і тиша, але цей гріб не залишають жінки, які за життя Христового всюди слідували за Ним.
У тиші і мовчанні вони знаходяться біля дверей гробу, сидять там поруч, не розмовляють, так само у мовчанні вони йдуть до міста для того, щоби купити пахощі і вранці третього дня повернутися до цього гробу і востаннє намастити тіло Ісусове, віддавши останню шану своєму Господу.
Цією тишею і мовчанням сьогодні сповнені, повинні бути сповнені наші серця. Коли на середину храму виноситься Свята Плащаниця ми бентежимось, сокрушаємось так само, згадуючи подію розп’яття і погребіння Христа Спасителя.
Спокій – цей термін і ця дія сьогодні є надто важливими для кожного із нас, тому що ми не вміємо жити у спокої, наше життя є дуже бурхливе, а Христос умів діяти, проповідувати, добровільно йти на страждання, помирати за нас на хресті – і все це у спокої.
Пророк Ісая говорить: “Як агнець перед тим, хто стриже його, безмовний, так Він не відкривав уст Своїх” (Іс. 53, 7). Христос у спокої стає перед начальниками синедріону, перед Іродом, перед Понтієм Пилатом, у спокої йде на Голгофу, простягає Свої руки на хресті і так само спокійно і безмовно, з однією лиш молитвою до Отця, помирає.
Цей спокій – це спокій суботи, останнього дня Старого Завіту, протягом якого спочиває Христос тілом у гробі. Як Бог спочив на сьомий день творіння, так само втілене Слово Боже, виконуючи волю Отця Небесного, будучи водночас Самим Богом в останній день Старого Завіту спочиває.
Це так важливо, бути у цьому спокої хоча б добу, один день, і згадувані Церквою події саме спонукають нас сьогодні більше мовчати і серцем тільки сприймати все те, що сталося зі Христом Спасителем.
Отець Небесний ще не відповідає на цю велику жертву Свого Сина; ангели також мовчать, ми ще не чуємо переможного “Алилуя!” від небесного воїнства, яке зовсім незабаром сповістить про Воскресіння Христове – все спочиває у мовчанні.
Ми ж із вами, дорогі брати і сестри, будучи у духовному сенсі земнородними, живучи тут, на землі, повинні звикати до цього спокою Великої суботи, тому що наша субота ще не настала, ми ще чекаємо своєї суботи, яка звісно ж не омине нікого.
Тому із глибиною думок серця, із духовними міркуваннями самої нашої душі ми повинні прийти до цього гробу, до Плащаниці, щоби у спокої вклонитися Христу Спасителю.
Навчіться від Нього цього спокою і з молитвою взивайте: Світло тихе святої слави Небесного Отця, подай нам спокій, мир і тишу в нашому земному житті!
Зараз ми з вами, служачи тут, біля цього гробу, як жінки-мироносиці, звершимо канон, який називається “На плач Пресвятої Богородиці”, на плач Божої Матері, яка разом із жінками-мироносицями не відступала від цього гробу. Її серце, серце Матері, яка втратила Сина і оплакує Його, стоячи біля гробу в ці хвилі не має втіхи.
Я думаю, що наші матері, наші жінки найбільше цей плач, ці побивання Божої Матері повинні розуміти. Але вірмо, що втіха від Христа Спасителя прийде і до Його Пречистої Матері і до нас. А молитва наша сьогодні нехай буде молитвою до Тої, Яка сьогодні у скорботі серця пройнята великим жалем і болем. Амінь!