Дорогі брати й сестри! Господь наш Ісус Христос у Гефсиманському саду двічі
промовляв до Свого Отця: «Отче Мій! Якщо
можливо, нехай обійде Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26, 39),
а також «Отче Мій! Якщо не може чаша ця
обминути Мене, щоб Мені не пити її, нехай буде воля Твоя» (Мф. 26, 42). Господь,
як бачимо, в ці тяжкі хвилини перед неминучими стражданнями покладається на
волю Свого Отця. Його охоплює страх, але Він не може переступити волі, Того,
Хто послав Його у цей світ.
А тепер уявімо собі ситуацію з нами. Якби нам довелося
знати про нестерпні муки від людей, чи ми б не робили все для того, щоб їх
уникнути, чи ми б завжди покладалися на волю Божу? Адже ж часто ми чуємо
прислів’я: «На Бога надійся, а сам не будь безпечним».
Не має іншого способу вчинити краще та безпечніше для
себе і спаситильніше для душ наших, як тільки цілком підкоритися волі Божій,
сповна вручити себе волі Божій, повторюючи слова священика Ілії: «Він – Господь; що Йому завгодно, те нехай сотворить»
(1 Цар., 3, 18). Але як важко буває з цим погодитися в житті!
Ми повинні знати, що воля Божа щодо нас є благою і
довершеною. Тому є великим благом свою волю співвідносити з волею Божественною,
повністю покладатися на Бога Творця. В нашому православному богослов’ї є прекрасний твір на цю тему митрополита Іоанна
Максимовича, який називається «Іліотропіон» (грецьк.
«Ηλιοτρόπιου»), тобто «Соняшник». Автор дуже вдало порівняв квітку
соняшника, яка хилить свою голову за сонцем, з людиною, яка завжди свою волю
повинна співвідносити з Божественною.
Святитель Афанасій, архиєпископ Олександрійський,
описує в діяннях прп. Антонія Великого такий випадок: два монахи захотіли
відвідати святого Антонія в пустелі, але, йдучи по безводній спекотній пустелі,
зовсім занепали від спраги і один із них помер, а інший ледь волік своє тіло.
Святий Антоній, знаходячись від них далеко, сидячи у своєму монастирі на
камені, поспішно покликав двох монахів і сказав до них: швидко підіть у пустелю
і візьміть із собою посудину з водою, бо один із двох братів, що йдуть до нас,
вже помер від спеки, а інший ледь дихає. Це відкрив мені Бог, коли я стояв на
молитві. При цьому згадуванні Афанасій зазначив: «хто-небудь із вас може
запитати: а чому святий Антоній не послав своїх монахів раніше для спасіння
двох мандрівників ще до смерті одного з них? Таке запитання по-справжньому є
неприйнятним для християнина, тому що це не було справою святого Антонія, але
це був Суд Божий. Сам Бог виніс Свій праведний присуд над померлим і подбав про
спраглого живого. Він відкрив Свою волю святому Антонію про спасіння одного
мандрівника».
Прп. Антоній Великий, дивуючись невідомим тайнам Божим,
звернувся у смиренні до Бога: «О, Господи Боже мій! Тобі буває зручно інколи
дарувати довголітнє життя людям на мою думку некорисним і зануреним у безодню
беззаконь, а інколи Ти передчасно позбавляєш життя цього земного людей дуже
корисних. Одні мало згрішили і тяжко караються Тобою, інші, навпаки, живуть
собі без усяких скорбот, щасливо і тому отримують сміливість звершувати
переступ: «Пливе наче олива, неправда
їхня, живуть за похотями свого серця» (Пс. 72, 7). Будучи у роздумах прп.
Антоній почув голос: «Будь уважнішим до самого себе: те, про що ти
розмірковуєш, є Судом Божим і ти його не досліджуй і не випробовуй».
З цього приводу і святитель Григорій Богослов
зазначив: «Досліджувати таємні причини промислу Божого є ніщо інше, як тільки нашій
гріховній гордині протиставлятись до Його порад і визначень. Наш обов’язок, наша справа — за всякої незвичайної події
повторювати слова святого апостола Павла: «О,
глибино багатства, і премудрости, і розуму Божого! Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його! Бо хто
пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому? Або хто дав Йому наперед,
щоб він мав віддати? Бо все від Нього, Ним і для Нього, Йому слава повіки, амінь!»»
(Рим. 11, 33-36).