Темно, вечір, за єрусалимськими мурами світло повного місяця відкидає тіні від кривих вузлуватих оливкових дерев. Видно, як віддалік мерехтять вогні смолоскипів, чути кроки… Це ідуть солдати. Перед ними - церковна верхівка. Вони йдуть, щоби заарештувати Ісуса Христа. Попереду іде чоловік на ім’я Іуда, він іде зі своїм зрадницьким поцілунком. Христос не ховається, Христос не тікає, Він стає посеред них і говорить: це Я (Ін. 18:5). Прийшов ваш час і час темряви.
Господь віддає Своє життя за кожного з нас. Ми знову згадуємо ці події, коли прочитуємо останні глави Євангелія, протягом посту, особливо щоп’ятниці за чином Пасії. Ми знаємо, протягом трьох останніх років земного життя Христос говорив дуже багато, багато навчав і багато робив. Євангелісти кажуть, що часто було так, що Він з учнями навіть не мав часу поїсти хліба. А апостол і євангеліст Іоан доповнює: коли б написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг (Ін. 21:25).
Ми бачимо, якою великою була сила слова Христового. Але чому Той, Хто вселяв віру, надію, Хто запалював серця інших, коли Його взяли під варту, замовк? Усього декілька слів: спочатку Він відповів священику, потім короткий діалог з Пилатом і декілька останніх слів на хресті… Весь же час, поки Його мучили, катували, знущалися та насміхалися над Ним, Він мовчав. Він мовчав, тому що все вже Ним було сказано, все вже було зроблено, і Він знав що прийшов час Його смерті. А те, що відбувається зараз, це зовсім не суд, адже судити Його не було за що. Це було звичайне судилище, просто потрібно було Його засудити на смерть. Щось подібне сьогодні відбувається в Росії з Надією Савченко. Ми всі знали наперед: щоби там не говорив адвокат, які б не були відео- чи аудіодокази, вирок був винесений ще до початку процесу - багато років тюрми. Так само чинили і з Христом, а Він мовчав, Він терпеливо йшов на смерть, прийняв наругу, бичування і смерть. Його голова впала, серце зупинилося - Христос випив Свою чашу до дна.
Колись про перших християн говорили, що вони вмирали мовчки. І дійсно, коли ми читаємо житія перших мучеників, аж мороз пробирає, що все це могла витворити хвороблива уява мучителів. Але ми знаємо, що Жертва Христова є найбільшою. Чому вона для нас є такою важливою, чому вона є такою великою? Адже, здавалося би, багато християн терпіли набагато більше… Можна взяти не тільки християн. Якщо дослідити будь-яку війну (скільки було їх за час існування людства), побачимо, що лилися ріки крові. А згадаймо Голодоморив Україні! Чому муки Христові більші, ніж усі муки всіх людей разом узятих?
Коли Христос проповідував і хотів щось особливе донести до людей, Він часто говорив притчами, тому що в такій алегоричній прикладній на щоденний побут формі значно легше донести до людини глибокі істини. Уявімо собі батька, який дуже любить свого сина, батька, який не просто виконує свої обов’язки, а всім серцем любить свою дитину. Або ні… Давайте краще уявимо, що ми - матір, яка тримає на руках свого синочка-немовля. Вона його годує грудьми, вона чує його дихання, вона відчуває, як б’ється його серце, вона відчуває запах своєї дитини, вона мріє про його майбутнє, хороше майбутнє… А тепер уявимо, що це вже не маленька дитина, а перед матір’ю - ні, не стоїть, - уже лежить п’яниця, або майже вмираючий наркоман, або злочинець на лаві підсудних… Для інших він істота, на яку страшно і бридко дивитися, істота, яка повинна бути ізольована від інших, або навіть знищена. А як же матір? А для матері він завжди дитина. І навіть, якщо він забирає останні копійки з її пенсії, навіть, якщо вона не раз від нього діставала, навіть, якщо він виносить все з дому, все одно в глибині душі вона любить його, як і раніше, і надіється на те, що можливо щось зміниться, можливо він опам’ятається, стане таким, як колись давно, можливо відбудеться якесь чудо і він, як колись маленьким, прибіжить до неї, обійме і скаже, що любить. Але ні, це зовсім інша людина…
Ми можемо собі тільки уявити наскільки гірко цій матері. Припускаю, що хтось із присутніх переживав щось подібне чи на власному досвіді, чи в сім’ї своїй, чи серед родини, чи в середовищі знайомих. Ми неодмінно зустрічалися з людьми, які на наших очах падали, втрачали гідність, занепадали… Як нам було гірко, як нам боляче було спостерігати за цим! А тепер, знаючи, що Господь є нашим Батьком і кожна людина це є його дитина, подумаймо, як гірко Йому спостерігати за тим, як не один такий син і не десять, і не сто, а мільярди людей, ціле людство занепадає і тоне у гріху. Тому Господь і зійшов на землю, тому Він став серед нас, тому Він страждав разом з іншими людьми і за інших людей, бо взяв тягар усіх гріхів людства і з цією ношею зійшов на Голгофу і прийняв мученицьку смерть за кожного з нас.
З того часу минуло вже майже дві тисячі років, але ми знову і знову стаємо біля Його хреста на Голгофі, ми знову дивимося на цей хрест і бачимо на ньому і тривогу, і сум, і страждання, бачимо докір за гріхи наші, але також бачимо Його батьківський погляд, і ми знаємо і розуміємо, що Він досі чекає зрушення нашого серця. Руки Його прицвяховані, але це лишень означає, що обійми Його завжди відкриті для нас. Тому не барімось, поспішімо до цього Животворчого Хреста і до Того, Хто піднесений на Ньому, бо Він єдина наша надія і наше спасіння. Амінь!