У 320 р. жорстокий Ліциній (308-323), що розділив
владу з св. Констянтином, скинув маску лицемірства і розірвав стосунки з
імператором-християнином. Він оприлюднив едикти, які були направлені проти християн,
і розіслав у всі підвласні йому провінції магістратів, які були зобов’язані
виконувати його накази. Згідно цих едиктів, ті, хто не бажав підкорятися,
піддавались смерті у страшних муках.
Управитель Агриколай [1], призначений для Каппадокії і Малої Вірменії, був одним із самих
відданих виконавців наказів про гоніння. Він закликав у Севастію, де
знаходилась його резиденція, дванадцятий імператорський легіон, який носив
назву Блискавичного (Legio XII fulminatа).
Очолював його дукс Лисій. Сорок воїнів цього легіону, люди молоді, хоробрі і
пошановані за свою службу, відмовились принести жертву імперським ідолам і
оголосили себе християнами. Походили вони із різних країн, але були єдині,
немов одна нова людина, вірою і любов’ю. Вони
постали перед управителем один за одним, немов атлети, які проходили перепис в
день поєдинку, і оголошували свої справжнє звання, кажучи: «Я — християнин!».
Агриколай спочатку намагався м’яко переконати воїнів,
вихваляючи їх славні діяння і обіцяючи почесті і нагороди від імператора, якщо
тільки вони підкоряться його повелінню. Святі відповіли йому вустами одного із
них: «Якщо ми доблесно воювали, як ти говориш, за земного імператора, то ще з
яким більшим запалом належить нам тепер вступати у бій заради любові Владики Вселеної.
Бо для нас існує тільки одне життя — смерть за Христа!» Кинуті у в’язницю в очікуванні нового допиту мужні воїни
благочестя на колінах молили Господа зберегти їх в істинній вірі і зміцнити у
бою. Того ж самого часу, як вони проводили ніч у співі псалмів, їм з’явився Христос і сказав: «Ви поклали добрий початок,
але вінець буде дарований лише тому, хто до кінця перетерпить!»
Наступного ранку управитель знову наказав привести їх
до себе і відновив улесливі вмовляння. Тоді один із святих мучеників, Кандид,
відкрито викрив його удавану м’якість і цим
викликав гнів у тирана. Будучи безсилим проти християн, оскільки їх
воєначальник, дукс Лисій, ще не засудив їх, Агриколай наказав знову їх посадити
у в’язницю.
Коли минуло сім днів у Севастію прибув Лисій, і
мучеників привели до нього. На шляху Киріон підбадьорював побратимів, кажучи:
«У нас три вороги: диявол, Лисій і правитель. Що вони можуть проти нас, сорока
воїнів Христових?» Коли Лисій побачив, що вони дуже тверді і рішучі, він
наказав іншим воїнам вибити їм зуби ударами каміння. Але, як тільки вони
приступили до виконання наказів, як миттєво стали сліпими божественною силою і,
будучи в замішанні, помилково били один одного. Лисій, гнівом будучи охоплений,
схватив камінь і хотів його кинути в святих, але камінь вцілив в Агриколая,
тяжко ранячи управителя. Святі провели ніч у в’язниці, очікуючи рішення про наступні муки.
Закликавши на допомогу все своє нечестиве уявлення,
управитель наказав кинути святих голими у замерзле озеро, яке знаходилось
неподалік від міста, щоб вони загинули в жахливих муках, спричинених холодом.
Бажаючи посилити знущання, він придумав поставити перед ним, у якості останньої
спокуси, засіб визволення від мук: наказав розпалити на березі баню, щоб той,
хто залишить поле битви, переможений суворістю холоду, знайшов там утіху.
Мученики, вислухавши вирок, кинулись, випереджаючи
один одного. Роздягалися зі словами: «Знімаючи цей одяг, позбудемося і старої
людини! Позаяк колись із-за лукавства змія ми зодягнулись у шкіряні ризи,
сьогодні їх позбудемось, щоб придбати рай, втрачений нами! Що віддати Господу
за те, що Він перетерпів заради нашого спасіння? Тоді воїни роздягнули Його до
гола — так само і ми зараз скинемо наш одяг, щоб весь воїнський чин отримав
прощення! Суровим є холод — але солодким рай! Проявимо ж терпіння на короткий
час, щоб зігрітися на лоні Авраамовому! Придбаймо вічну радість ціною короткою
ночі мук! Так чи інакше, але цьому тліючому тілу належить померти, — виберемо ж
тепер вільну смерть, щоб жити вічно! Прийми, Господи, цю жертву всепалення, яку
знищить холод, а не вогонь!»[2]
Так один одного підбадьорюючи, сорок святих як один
вступили на лід, нічим не будучи зв’язаними, окрім
власної волі. Всю ніч вони терпіли крижане дихання вітру, особливо жорстокого у
цьому краї, молячись Господу, щоб вони, як усі сорок вступили в цю битву, так і
вийшли б із неї всі сорок з перемогою, не втративши нікого із цього священного числа
— символа повноти. Ніч тривала, їх тіла стали замерзати, а кров — затримувати
свій рух, завдаючи їм нестерпної сердечної болі. Один із них, переможений
стражданнями, покинув озеро і побіг до розтопленої бані. Однак різниця у
температурі була настільки великою, що він помер майже відразу, позбувшись
переможного вінця.
Тридцять дев’ять воїнів, будучи зажуреними втратою
соратника, посилили молитви — зненацька велике світло засяяло в небі і
зупинилось над озером, зігріваючи святих мучеників, а Ангели зійшли, щоб
покласти на їх голови тридцять дев’ять сяючих вінців. Бачачи таке чудо, один із
вартових, на ім’я Аглаiй, який грівся
біля бані, миттєво просвітився вірою. Побачивши, що ще один сороковий вінець
залишається висіти у повітрі, він зрозумів: це знак того, що хтось міг би
поповноти число вибраних. Аглаiй розбудив
побратимів по зброї. Кинув їм свій одяг і швидко побіг на лід, щоб приєднатися
до мучеників, взиваючи: «Я теж християнин!»
Коли наступного ранку Агриколай отримав інформацію про
те, що сталося, то наказав вийняти святих із озера і позбавити їх життя,
перебивши голінки, а потім кинути їхні тіла у вогонь, щоб і сліду не залишилось
від славного подвигу. Коли мучеників волокли до останньої тортури, то вони
співали: «Ми йшли через вогонь і воду, але Ти вивів нас на волю» (Пс. 65, 12). Кати, виконавши наказ,
погрузили тіла святих на колісницю, щоб везти на всеспалення. Тут вони
помітили, що один, наймолодший із них, Мелітон, ще живий, і залишили його з
надією, що він таки зречеться від християнської віри. Але мати мученика, яка
була присутньою при страті, взяла свого сина і сама поклала на колісницю разом
з тілами інших, кажучи: «Не будь позбавленим вінця, мій дорогий сину,
приєднайся до побратимів, щоб насолоджуватись тим вічним світлом, який розвіє
мою скорботу». Без єдиної сльозинки, з радістю на обличчі вона супроводжувала
колісницю до самого вогнища.
Виконуючи наказ управителя, воїни розвіяли прах
мучеників і кинули їх кістки в річку. Через три дні святі з’явились у видінні
єпископу Севастійському Петру[3] і вказали йому на місці в річці, де покоїлись
їх останки, звідки вони були вийняті християнами для поклоніння. Згодом
часточки мощів сорока мучеників поширились по багатьох місцях і їх шанування
зростало, перш за все дякуючи родині св. Василія Великого, який дуже шанував їх
пам’ять[4].
У ніч перед їх мученицькою кончиною, святі
продиктували «Заповіт» юному рабу Євноїку, який був свідком їх подвигів і зумів
заховатися від тих, хто його переслідував. Воно написане у вигляді заповіту.
Євноїк передав цей дивний текст наступним поколінням і взяв на себе турботу про
святилище, де було покладено мощі святих. Саме у «Заповіті» можна знайти імена
сорока мучеників: Акакій, Аєтій, Ангій, Афанасій, Валент, Валерій, Вивіан,
Дометіан, Домн, Єкдик, Євноїк, Євтихій, Гаій, Горгоній і інший з таким же ім’ям,
Ілія, Іліан, Іраклій, Ісихій, Іоан, Кандид, (або Клавдій), Кирил, Киріон, Ксанфій,
(Леонтій), Лисимах, Мелетій, Мелітон, Миколай, Олександр, Приск, Сакердон,
Северіан, Сисиній, Смарагд, Феодул, Феофіл, Филиктимон, Флавій, Худіон. Один із
них отримав поразку, і Аглаій-воїн зайняв його місце, щоб заповнити священне
число. Цей список має незначні відмінності в різноманітних редакціях
«Страждань».
Примітки:
[1] Агриколай і Лисій, разом або окремо, зустрічаються в
«Стражданнях» св. Євстратія Аравкійського і з ним постраждалих [13 грудня], св. Ієрона [7
листопада], 45 мучеників Нікопольських [10 липня], свв. Зиновія і Зиновії [30
жовтня], свв. Клавдія і Астерія [29 жовтня], Аттика, Євдоксія [2 листопада] та
ін..
[2] Св. Василій Великий. Похвала сорока мученикам
Севастійським. 6, PG 31, 517.
[3] Мова йде про Петра І, якого необхідно відрізняти
від брата св.св. Василія Великого і Григорія Нисського, пам’ять якого святкується 9 січня.
[4] Св. Ємилія, мати св. Василія, збудувала першу
церкву в ім’я Сорока мучеників і посвятила їм свій монастир, яким
керувала св. Макрина [19 липня]. Св. Василій і його брат, св. Григорій Нисський, виголосили на їх
честь безсмертні проповіді.
Синаксарь. Март-Апрель. Том 4. Автор-составитель иеромонах Макарий
Симонопетрский. Москва 2011. — ст. 99-104»