Сьогодні минає рівно п’ять років, як спочив у Бозі наш Львівський архіпастир митрополит Андрій, який очолював Львівську кафедру протягом довгих двадцяти років. І цей день для нас є незвичайним тому, що після смерті митрополита Андрія до цієї були приєднані ще двоє митрополитів: ми сьогодні згадуємо приснопам’ятного митрополита Євсевія, бо є день його тезоіменитства, і митрополита Володимира Сабодана, який помер рівно рік тому.
Ми сьогодні особливо згадуємо митрополита Андрія. І не залежно від того, скільки нас тут зібралося, а я бачу, що зібралося не так багато, як хотілося би, ми спільно підносимо молитву за спокій його душі. Звісно, хотілося би бачити тут більше тих людей, тієї пастви, яку любив митрополит Андрій. Бо я знаю, що він любив свою паству, бо завжди, коли приїжджав до Києва, поспішав повертатися назад, говорячи: “Хто за мене буде звершувати богослужіння? Що люди скажуть?”. Тобто він переживав за свою кафедру і за паству саму і не хотів, щоби хоч одне богослужіння було пропущене, а відбувалося там, де було призначено.
Вічну пам’ять ми співаємо не для себе, а для Бога. Ми в Бога просимо вічної пам’яті і ласки до свого слуги митрополита Андрія. Бо що таке наша зрадлива і нетривка пам’ять, у порівнянні з прилученням до вічної милості Божої?! Ми, звісно, пам’ятатимемо митрополита Андрія, але віримо, що Бог краще знає своє творіння і свого слугу митрополита Андрія Горака. Ось заради цього ми збираємося і на богослужіння у храмі, і тут, на цій могилі, де спочивають останки митрополитів Андрія і Миколая і трохи віддалік - митрополита Євсевія. За всіх їх та інших архіпастирів ми молимося, сповнюючи до кінця заповідь любові до них.
Що таке п’ять років? У порівнянні з вічністю - це ніщо. Та й для нашого земного життя - це невеликий відрізок час. Наша пам’ять про митрополита Андрія ще доволі яскрава, ми згадуємо його добрими словами, пам’ятаємо його богослужіння, його проповіді, його повчальні слова і пам’ятаємо важку хворобу його останніх років життя і просимо, щоби Господь не відвідував нас такими стражданнями наприкінці життя, якими відвідав митрополита Андрія. Ми, звісно, хочемо відійти з цього світу такими як ми є, ходити, служити, бути такої людської подоби. Це звичайна річ для людини. І митрополит Андрій також турбувався через це. Пам’ятаю, коли під час засідань Священного Синоду ми зустрічалися поглядами, він запитував мене: “Що ти дивишся так на мене? Погано я виглядаю, так?” Моє серце дуже торкали ці слова, хоча я, звісно, ніколи й не дивився на нього з такими думками.
Молитва за спочилу людину, як я вже казав, є сповненням заповіді любові. І тому, якщо ми пам’ятатимемо такими добрими і теплими спогадами митрополита Андрія і молитимемося за його душу, то я вірю, що будемо і ми заспокоєні, і він буде заспокоєний на тому світі. А водночас це буде гарною постійною наукою і напоумленням для нас, адже пам’ять про смерть у нас повинна бути повсякчас і розуміння має бути, що в одну мить наше життя на цій землі припинеться, як закінчилося життя митрополита Андрія, бо ніхто цього не може уникнути.
Нехай вічна і світла пам’ять про митрополита Андрія перебуває і в Бога, і в наших серцях. Амінь!