Святійші і Блаженнійші Владики!
Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, що з благовоління Божого зібрався на своє засідання 27 червня 2013 р., маючи відзначення 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України особливою нагодою для цього, звертається до вас від імені Церкви з найщирішими вітаннями і просить ваших молитов за Україну, Українську Церкву і народ.
І. Вам добре відомо, що Православна Церква в Україні – розділена. Московський Патріархат намагається трактувати нас і нашу Церкву як «схизматичну групу», а проголошення нею автокефалії – як ініціативу небагатьох осіб заради задоволення націоналістичних прагнень чи особистих амбіцій.
І одне, й інше є неправдою.
1. Ми не є «схизматичною групою», адже нашу Церкву очолює той самий ієрарх, який законно і загальновизнано був обраний Предстоятелем Української Православної Церкви у липні 1990 року, а в 1995 році нашим Помісним Собором був піднесений до Патріаршого сану. До цього у сані митрополита й у складі ієрархії Російської Церкви, як один з її керівників, він також із 1966 року безперервно очолював Київську кафедру.
У 1992 році митрополит Київський і всієї України був із російських політичних міркувань – беззаконно, з порушенням канонів та церковного Статуту – відсторонений від служіння Предстоятеля УПЦ, а коли він не підкорився цьому беззаконню – Московська патріархія оголосила, що його «позбавлено сану» і «піддано анафемі».
З історії Церкви ви добре знаєте численні приклади беззаконних судилищ, які влаштовувалися над ієрархами – на догоду чиємусь властолюбству або за вказівками сильних світу цього. Святителі Афанасій Олександрійський, Іоан Золотоустий, митрополит Московський Филип – лише кілька цих імен нагадують, що і Собори архієреїв можуть помилятися, і анафеми, проголошені беззаконно, є недієвими та падають на голову тих, хто їх проголошує.
В Українській Православній Церкві, через беззаконні дії Московського Патріархату, на початку 1990-х років сталося трагічне розділення. Ми щиро прагнемо подолати його, але ніколи не погодимося на те, щоб визнати оману – правдою.
Київський Патріархат – не «схизматична група», а частина поки що розділеної Української Церкви і невід’ємна частина Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, бо служінням і проповіддю сповідує ту саму спасительну Православну віру, що й Церкви, Предстоятелями яких ви є.
2. Україна є окремою незалежною державою, українці є окремим народом, який у переважній більшості за віросповіданням є християнським православним. Християнська проповідь у землях України прозвучала ще з вуст апостола Андрія Первозваного, а за святого князя Володимира 988 року і держава Київська стала християнською. Тому, маючи всі історичні підстави та сучасні передумови – велику кількість архієреїв, духовенства і мирян, численні монастирі та богословські школи, виконуючи 34 Апостольське правило, Українська Церква соборно проголосила свою автокефалію.
За це рішення на Соборі УПЦ 1 – 3 листопада 1991 р. проголосували всі ієрархи та інші делегати, які законно представляли всю Українську Православну Церкву (у складі Московського Патріархату). Пізніше Московський Патріархат, використовуючи тиск і шантаж, за допомогою світських сил схилив більшість ієрархів відмовитися від цього рішення – але таке беззаконня його не може відмінити.
Тому ми твердо переконані: наша Церква є істинною Помісною Православною Церквою, яка законно проголосила свою автокефалію та смиренно очікує, що інші Помісні Православні Церкви, вивчивши наші прохання, визнають її як Церкву-Сестру. Дотеперішня відсутність відповіді на ці наші прохання не може ані зупинити благодать Святого Духа, що спасительно діє в нашій Церкві, ані відмінити той беззаперечний факт, що ми є Помісною частиною єдиного Тіла Церкви Христової.
У нашому прагненні до визнання автокефалії нами керують не націоналістичні мотиви – бо ми є Церквою для всіх православних християн в Україні, а не лише для одних українців. Керують і не якісь особисті амбіції – бо прагнення до автокефалії Української Церкви було висловлене ще у 1918 році, коли після падіння монархії в Росії Україна на короткий час стала незалежною державою, а в той час, зрозуміло, з нинішніх наших ієрархів ще ніхто і не народився.
Нами керує одне: прагнення блага для Церкви і побожного українського народу, бо коли заснована після Хрещення Руси Київська Митрополія не була у залежності від Московського престолу – вона процвітала духовно.
Вона видала першу повну Біблію слов’янською мовою, відому під назвою Острозької, породила першу в слов’янських землях православну вищу школу – Могилянську Академію, створила під наглядом святителя Петра Могили визнаний усіма Православними Церквами Катехізис, виховала багатьох святих, які духовно і культурно не лише оновили нашу землю, але й успішно служили в Московській державі – аж до найвіддаленіших країв Сибіру.
А коли у 1686 р. Москва беззаконно (з підкупом і насиллям) захопила владу над Київською Митрополією – відтоді наша Церква стала занепадати, її перетворили на знаряддя русифікації та упокорення українського народу перед Російською імперією.
3. Тому Помісний Собор знову, – за заповіддю Євангелія просити, щоб було дано і стукати, щоб відчинили, – від імені всієї повноти Церкви звертається до вас із проханням відкинути московську неправду, а побачити істину, увійти з нашою Церквою в молитовне спілкування і визнати її автокефальною.
Для досягнення цієї мети ми готові через наших повноважних представників засвідчити нашу позицію та вислухати ваші думки, як приймаючи ваших представників в Україні, так і відвідуючи країни, де ви несете своє Предстоятельське служіння.
Закликаємо вас судити про нашу Церкву не за московськими словами, а безпосередньо – бо саме такою є і настанова Євангелія: не судити нікого, доки не вислухають його самого, що він свідчить про себе.
ІІ. Всім вам добре відомо, що багато проблем і непорозумінь у відносинах між Помісними Православними Церквами виникає через прагнення Московського Патріархату посісти перше місце у Православ’ї, відсунувши Вселенського Патріарха.
Підстава для таких амбіцій Московського Патріархату по суті оголошується одна: що нібито Російська Церква є за числом архієреїв та парафій найбільшою Помісною Церквою.
Проте лише кілька цифр показують, що Московський Патріархат у самій Росії не є таким великим і впливовим, як хоче здаватися.
За офіційними даними російської поліції, цього року на свято Пасхи до 10 100 храмів у Росії прийшли на богослужіння 4 600 000 віруючих (при населенні держави 142 мільйони), у тому числі у Москві та області – 300 000 (при населенні самої лише Москви 12 – 14 мільйонів).
У той же час, за даними міліції в Україні, до 15 400 храмів прийшли на богослужіння більше 10 мільйонів віруючих (при населенні держави 45 мільйонів).
З цього ясно видно, що без України Російська Церква навіть формально не має ніяких підстав твердити, що вона є найбільшою. Ці офіційні державні цифри також свідчать, що справжній вплив Московського Патріархату на народ у Росії – перебільшений.
Саме тому, на нашу думку, Московський патріарх у своїй боротьбі за вплив так вперто тримається за Україну – бо з самою лише Росією, де з року в рік зростає вплив ісламу, навіть мріяти бути першими стане неможливо.
Ми переконані, що визнання Православної Церкви в Україні автокефальною зробить неможливою подальшу боротьбу Московського Патріархату за перше місце у Православ’ї, яке належить Вселенському Патріарху. Це принесе більший спокій у міжправославні відносини та дозволить розв’язати багато питань, які десятиліттями не вирішуються через прикре протистояння.
Підносячи свої молитви за вас, Святійші і Блаженнійші Предстоятелі Церков, а особливо – за нашу Церкву-Матір Константинопольську на чолі зі Вселенським Патріархом, від імені Помісного Собору бажаємо вам здоров’я, благодатної допомоги у служінні, довголіття та всіх інших благ від Бога.
Взаємно просимо ваших святих молитов і благословення!