Сьогодні, у четверту неділю після Святої Пасхи, я хотів би всіх вас щиро привітати із нашим львівським святом – днем вшанування Львівської ікони Божої Матері “Одигитрії”!
Як ви мабуть знаєте, у 2010 році Священний Синод нашої Церкви визначив шанувати цю ікону на всецерковному рівні; у грудні місяці вона була нами прославлена тут, у цьому соборі.
Цю святу ікону нам із небуття повернув нині вже спочилий герой України Борис Возницький. Що для нас, львів’ян, означає ця ікона? Це означає, що Богородиця є Покровителькою нашого міста, що ми маємо дійсну “Провідницю”, це означає, що й над нашим містом розгорнутий Її всечесний омофор.
В Україні всього зберігається і шанується понад трьохсот чудотворних ікон Божої Матері. По всій нашій землі Божа Матір розкинула безсумнівні ознаки Своєї благодатної допомоги і заступництва. Особливо нам потрібно пам’ятати про це у час тривоги і війни і з твердою вірою слізно у молитвах припадати до Пресвятої Богородиці.
Ми, дорогі брати і сестри, у житті своєму постійно робимо вибір. Це може бути наш особистий приватний вибір, або ж вибір громадянський, такий, який нам належить зробити 25 травня, зовсім незабаром, коли ми обиратимемо главу нашої держави, Президента України.
Мені навіть здається, що ми будемо обирати не стільки главу країни, скільки головнокомандувача збройних сил України. Тому що ні для кого це вже не таємниця і не потрібно цього якось пом’якшувати, приховувати щось від самого себе та інших: ми живемо в умовах війни, проти нас чиниться відверта агресія.
У нас, в Україні, на наших землях, зіткнулися два цилівізаційних виміри, дві цилівізації: так званий “Рускій мір”, який так нав’язується нам нашим північним сусідом і який так палко проповідується Патріархом Кирилом, і європейська цилівізація, право на приєднання до якої ми відстоювали на євромайданах. Україна ласий шмат для обох сторін, але досить нам уже поневірятися від одних до інших, ми сильний народ і маємо право на самостійність.
Думаю, дорогі брати і сестри, що мова моя для вас є зрозуміла: ми не можемо легковажити у той час, коли є справжня загроза, що в нас можуть вкрасти Батьківщину, вкрасти державу, вигнати з нас із нашої домівки. Ніхто, мабуть, і уявити собі не міг і до останнього часу не вірив, що на нашій Богомлюбимій і береженій Українській землі може ще раз, від часу завершення Другої світової війни, пролитися кров, можуть розгорнутися бойові дії.
Ми ж добре всі розуміємо, що ні я, ні будь-хто з отців, ні ви – всі ми не можемо керувати державою, ми не маємо належних знань і вмінь. Тому, щоби мати керівництво у державі, його нам треба обрати, делегувати згідно Конституції йому право звершувати керівництво державою від імені народу.
Якщо ми будемо легковажити, ну зуміємо зробити одноголосний рішуй вибір, то ризикуємо перейти до другого туру, третього, четвертого і одного разу прокинемося вранці і нам скажуть, що у нас нова влада, але чужа. Якщо всі хочуть жити по-новому, то давайте будемо справді жити по-новому. Це є девіз не тільки окремого кандидата, але й актуальне гасло для всього суспільства, тому що всі наші люди захотіли жити по-новому і ми маємо для цього всі передумови. Тому нам не треба третіх, четвертих, п’ятих революцій, ми їх просто не переживемо. Достатньо українському народу цих революцій, треба, щоб держава нарешті отримала керівника.
Ось у сьогоднішньому Євангельському читанні ви чули про розслабленого, паралізованого чоловіка, який тридцять вісім років пролежав біля купелі, очікуючи зцілення і нізвідки його не отримував. У цьому розслабленому я бачу Україну, яка протягом двадцяти трьох років нещадно грабувалася і лежить зараз обдерта, нага і чекає на допомогу.
На яку ж допомогу нам чекати? Звісно, на допомогу від Бога. Господь милосердний почув плач нашого народу і ще раз дав нам можливість збудувати сильну державу і ми не маємо права знехтувати цією можливістю. Тому давайте не закликатимемо до ще майбутніх революцій, бо вже час керувати українцям своєю державою.
Молімося і вірмо, що цього дару Божого – вільної України, – ніхто не відніме від нас. Амінь!