Святий праведний багатостраждальний Іов, що жив ще у часи Старого Завіту, міркував над швидкоплинністю життя і казав, що дні життя нашого є дуже короткими. І дійсно це є так! І не відаємо ми коли і як закінчимо шлях свого земного життя.
Господь наш Ісус Христос у Святому Євангелії каже “Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15, 13). Що означає покласти душу свою? Це означає покласти на вівтар, принести у жертву найбільш дорогоцінне, що тільки має людина – своє власне життя.
Сьогодні до славної Небесної Сотні ми супроводимо чотирнадцятого нашого земляка раба Божого Володимира. Якщо б ми один одного запитали, чи думав він помирати за Україну, то відповіли б, що не думав, але, вочевидь, був готовий, його безстрашність перед лютим ворогом йому говорила так чинити, безстрашність, продиктована відданістю і любов’ю до України.
Саме любов і біль за Україну повела його туди, де більшість із нас не була, співчувала, співпереживала, слідкувала за подіями, але сама там не була. А він був і загинув.
Згадаймо, як плакав Христос за померлим Лазарем, хоча ми ніде не знаходимо відомостей про те, що він був Його близьким другом. Але коли Спаситель прийшов до його гробу то плакав за ним. Ці сльози на наших очах, квіти і свічки в руках – це данина тому героїчному вчинку, який вчинила ця Небесна Сотня, молоді хлопці і старші чоловіки, серед яких був раб Божий Володимир.
Христос плакав і ми будемо плакати, оплакувати цих героїв ще довго. Хоча, звісно, ми всі знаємо, що пройде час і память наша буде меркнути, як сьогодні ми не надто оплакуємо і тужимо за тими, хто протягом багатьох визвольних змагань, близьких чи далеких від нас за часом, поклав свою голову за Україну. Але ми завжди про них пам’ятаємо і вшановуємо їхню пам’ять.
Усі ці жертви, і колишні, і сучасні, жертви боротьби з цим окупаційним ворожим режимом, вони повинні і вони будуть постійно нам нагадувати про те, що ми повині у своєму житті змінитися. Коли дивимося на гріб померлої людини нас охоплює туга. Але тут, дивлячись на гріб убієного Володимира, ми повині не тужити, а найперше задуматись, бо він зараз до нас промовляє: “Змініться у своєму житті, піднесіться, згадайте, якого ви роду! Гоніть цих злодіїв, хабарників, тих, хто обкрадав ваше життя! І самі не ставайте такими!”
Ці люди не стояли за те, щоби хтось отримав гарну посаду, вони стояли за те, щоб Україна зробила ціннісний європейський вибір кращого майбутнього, щоби Україна була для українців.
Міркуймо про це, коли на своїх плечах нестимемо до місця вічного спочинку на алеї героїв тіло раба Божого Володимира, роздумуймо над цим і пам’ятаймо про це.
Зараз у засобах масової інформації дуже багато розповідається про останні події, аналізуються вони і нав’язується якийсь такий незрозумілий термін, проти якого я особисто протестую – “братовбивча війна”.
Друзі! Якщо це була братовбивча війна, то тоді ми повинні і тих, хто вбивав цих мирних людей, назвати братами. Кров цих мучеників волає до небес і каже, що це ніяка не братовбивча війна. Тому що мирні люди на двадцять третьому році незалежності цієї держави клали свої голови і воювали з владою, яка перетворила нашу країну на пекло. Тому це не братовбивча війна, яка передбачає розділення у самому народі за якісь певні ідеологічні принципи, а, можна сказати, священна війна проти банди, олігархії, несправедливості, які панували у нашому суспільстві.
Раб Божий Володимир поклав за нас із вами, дорогі брати і сестри, найбільше, найдорожче, найцінніше – своє життя. Він не поклав пожертви, не відділив частку від свого майна, а поклав свою душу за нас із вами. І коли ми молимося, ми повині згадувати про це і згадувати його у своїх молитвах.
Нехай Господь упокоїть його в оселях праведних, а нас всіх помилує, спасе і поверне до розуму, тверезого розуму. Амінь!