“Блаженна путь, якою ти сьогодні йдеш, душе, бо приготовлене тобі місце упокоєня”. Блаженна путь, отче Йосифе, якою ти сьогодні йдеш! І ми, земнородні, цю путь допомагаємо тобі подолати цим чином погребіння, молитвами, які ми звершували і вчора, і сьогодні над твоїм гробом, над твоїми чесними останками.
Путь ця є тільки в один кінець, вона має один напрям руху і з тих місць, куди веде вона, уже ніхто не вертається. І ми віримо, отче Йосифе, що Ви, ідучи нею, вже бачите розпростерті руки Самого Христа Спасителя, Який покликав Вас, ми сподіваємось, до вічного життя. Він покликав Вас як свого священнослужителя, як благородного трудівника у Його винограднику.
Більш як три роки Господь сподобив мене стояти разом із Вами за одним престолом, звершувати соборно Безкровні Жертви. Ви були ревним пастирем: тихим, смиренним, лагідним.
Так само смиренно Ви прийняли випробовування свого життя, випробовування хвороби. Коли Ви, отче, захворіли, майже ніхто про це не знав, тому що Ви хотіли самі знести цей хрест.
Коли ж ми дізналися про це, почали соборно молитися за Ваше здоров’я. Усі без винятку: парафіяни і священнослужителі собору хотіли, щоб Ви одужали. І якоїсь миті всім нам повірилося, що страшна хвороба відступила від Вас. Ви повернулися до престолу після тяжкого хірургічного втручання і ще більш ревно почали за цим святим престолом молитися.
Я завжди звертав на це увагу. Кожного разу, коли мої очі зустрічалися з очима отця Йосифа, я відчував ту біль, яку він переносить. Я бачив, як він ліворуч у вівтарі на самоті кожного всенічного бдіння стояв і молився з відкритим молитословом.
Він уже не приймав участі у різних, можливо зайвих, розмовах. Він зовсім по-іншому бачив своє земне життя і цих півтора року він ніс свій хрест у глибокому смиренні.
Ми бачили як хвороба знову повернулася до нього, але він кожного разу знаходив сили, піднімався і ревно звершував богослужіння. Востаннє, пам’ятаю, отець Йосиф переступив поріг вівтаря, щоб звершити всенічне бдіння, але на читанні Шестипсалмія сказав мені: “Владико, благословіть, я вже не можу нести цього послуху”. Він відпросився тоді у мене додому і більше до кафедрального собору вже не повертався.
Він зустрів свою малу Пасху, тому що спочив у Бозі напередодні недільного дня в суботу ввечері. Приблизно тоді, коли минала хвилина мовчання і скорботи за жертвами Голодомору в Україні, саме у цей час він віддав дух свій Богові.
Ми, стоячи тут, оточуючи цей гріб, про що думаємо? Перш за все, отець Йосиф зараз до нас проповідує через святий хрест, який він тримає у своїх руках, і Святе Євангеліє. Коли все минає, залишається лише Христос і наша перед Ним відповідь.
Подивіться, на що перетворюється краса людська, наша краса. Особливо дивіться ви, всечесні отці! Чекає нас усіх цей останній день, чекає цей незвіданий путь. І отець Йосиф до нас у мовчанні своїм говорить, проповідує: “Ось, де людська краса, ось, де відгомін усього життя”.
Я думаю, що отець Йосиф міг би прожити набагато довше життя. Бо що таке шістдесят три роки? Це і поважний вік, але разом із тим і мудрий вік. Він ще багато років міг би всіх нас наставляти, проповідувати з цього амвону, виголошувати повчання. Але сталось так, що страшна хвороба і передчасна його смерть замкнули його священичі вуста.
Думаю, що для багатьох із парафіян нашого собору він був справжнім духівником. Багато хто із вас, дорогі брати і сестри, вибрали саме цього священнослужителя за свого духівника. Можливо тому і вчора, і сьогодні таким багатолюдним є похорон отця Йосифа.
Прощайте, отче дорогий! Увійдіть у радість Господа свого, Якому Ви служили все своє життя. Нехай Господь упокоїть Вашу душу в оселях праведних, а нас помилує, бо Він благий і чоловіколюбний. Амінь!
СЛОВО ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННОГО МИТРОПОЛИТА ДИМИТРІЯ >>>
СЛОВО ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННОГО МИТРОПОЛИТА ДИМИТРІЯ >>>