У першій частині інтерв’ю для РІСУ Предстоятель УПЦ КП розповідає про те, чому він спочатку не підтримував рух за автокефалію, а потім сам його очолив, а також про те, хто і як організовував «Харківський собор».
– Ваша Святосте! Найперше хочу подякувати Вам за час і можливість спілкуватися з Вами. Ми зустрічаємося якраз тоді, коли виповнилося 20 років від часу проведення Собору УПЦ – того Собору, який однодушно проголосував за автокефалію Української Церкви. Тому розпочати наше інтерв’ю я хочу з історії.
Нещодавно Ви давали інтерв’ю і пояснювали, чому наприкінці 80-х років не підтримували автокефалію. Але в 1991 році очолювана Вами Українська Православна Церква вирішила бути автокефальною. Що змінилося?
– За ті приблизно два з половиною роки, які минули від появи перших громад УАПЦ до проведення Собору УПЦ, який проголосував за автокефалію, змінилося дуже багато, а саме – Україна стала незалежною державою. Історія боротьби за автокефалію Української Православної Церкви в ХХ столітті свідчить, що коли Україна не мала власної держави, то тоді автокефальну Церкву проголосити було можна, але утримати її, щоб вона існувала тривалий час – неможливо.
Візьмемо 1921 рік. Коли почався рух за утворення незалежної української держави, проголосили Українську Народну Республіку – в цей же час і Церква стала боротися за відокремлення від Московського Патріархату. Проголосили утворення Української Автокефальної Православної Церкви, в 1921 році провели Всеукраїнський Собор.
Але ж проіснувала ця Автокефальна Церква недовго. Чому недовго? Тому, що в 1922 році утворився Радянський Союз. І більшовицька влада, яка створила з колишньої Російської імперії нову імперію – радянську, вже не могла терпіти існування на її території Церкви, яка в своїй сутності є патріотичною, яка підтримує свою, українську державу.
Тому так і сталося – в 1930 році цю Церкву влада змусила «самоліквідуватися». І хоча ієрархія цього не хотіла, але їх НКВД змусило зібратися і проголосити ліквідацію УАПЦ.
Структуру влада ліквідувала, але сама ідея автокефалії залишилася! Бо український народ все одно хотів мати автокефальну Церкву, як хотів мати і свою незалежну державу.
В 1941 році, коли Україна була окупована Німеччиною, Українська Церква знову відродилася. Але, як і більшовики, фашисти не хотіли, щоб існували і незалежна Україна, і незалежна Українська Церква. Тому всіляко цій відродженій УАПЦ перешкоджали, хоча і терпіли її існування. А коли радянські війська прогнали фашистів у 1943 році – це друге відродження Автокефальної Церкви влада знову знищила. УАПЦ залишилася лише у діаспорі.
У 1989 році Автокефальна Церква почала відроджуватися втретє – але в умовах існування Радянського Союзу. Чому влада допустила це відродження у 1989 р.? Колись відкриються архіви і все стане достовірно відомим, але моя думка така – влада дозволила це відродження, щоби протидіяти відродженню Греко-Католицької Церкви.
Саме тоді УГКЦ почала виходити з підпільного стану, знаходила підтримку в патріотичних колах, у сил, які хотіли мати українську державу. Влада вже не могла цьому відродженню перешкодити, але для того, щоби йому протидіяти, вона пішла на такий крок – дозволила відродитись автокефальній Православній Церкві.
Так само, як колись вона дозволила діяти УАПЦ, щоби боротися з «тихонівською» Російською Церквою. А коли «тихонівців» влада подолала – вона вже не бачила для себе користі від УАПЦ, лише шкоду – тому і зробила все для її ліквідації. Так, мабуть, міркували і у 1989 р. – бачили, що є духовенство, віруючі, які хочуть мати автокефальну Церкву, а в унію йти не хочуть – і влада вирішила не чинити перешкоди. Але я думаю, що влада розраховувала невдовзі опанувати ситуацію і все повернути до попереднього стану, тобто, щоб була одна Російська Церква.
І ще одне міркування, чому влада не перешкоджала відродженню УАПЦ – це бажання нейтралізувати вплив Галичини на Україну. Мабуть думали так: нехай в Галичині буде боротьба, релігійна боротьба – але ця боротьба буде всередині. А решта України буде чути про цю боротьбу, про насильство, відібрання храмів – і буде боятися підтримувати українські патріотичні сили. Мабуть, і на це влада розраховувала.
Все це відбувалося тоді, коли не тільки український народ, а і всі народи Радянського Союзу стали боротися за своє національне визволення. Тут і прибалтійські республіки, і Кавказ, Закавказзя, Середня Азія – всі стали боротися за більші права в радянській державі.
Але питання церковної незалежності від Москви мабуть найбільш гостро постало саме в Україні. Тільки одні думали про незалежність, як церковну автокефалію, зі збереженням православної віри, а інші незалежність від Москви шукали під владою Риму.
Я тоді був місцеблюстителем Патріаршого Престолу. І на Помісному Соборі РПЦ 1990 р. поставив питання про розширення прав Українського Екзархату – щоби він мав стільки прав, скільки буде мати прав Українська республіка в складі Радянського Союзу. Я розумів, що в тих умовах в цьому відмовити не могли, але якщо би вимагати більше – відмовили би і в цьому.
В цей час вже існувала Автокефальна Церква. Але її я не підтримував, тому що знав – в умовах СРСР вона ненадовго дозволена. Вона дозволена настільки, наскільки відіграє роль, яку для неї передбачає радянська влада: не допустити розповсюдження Греко-Католицької Церкви по всій Україні. І якби Радянський Союз ще продовжив існувати, то Автокефальна Церква з часом би припинила своє існування – її ліквідували би, як це робили раніше.
Певним підтвердженням цього є і теперішня ситуація з УАПЦ, керівники якої в душі своїй вже давно відмовилися від автокефалії та шукають, кому би закордоном підпорядкуватися – чи Москві, чи Константинополю. Москві не можуть, бо народ за ними не піде, а Константинополь їх приймати не хоче.
– Але ж у СРСР була автокефальна Грузинська Церква. Чому їй дали таку можливість – існувати автокефальною?
– Для цього було багато причин. Значною мірою так сталося тому, що Сталін був грузин і він так захотів.
Слід враховувати, що ніхто ніколи не вважав, що грузини і росіяни – одна нація, ніхто не вважав грузинську мову діалектом російської. А українців і в Російській імперії, і в СРСР часто вважали лише частиною російського народу. Тому і погодились на автокефалію Грузинської Церкви – бо це інший народ, інша мова, інша церковна культура.
Наведу такий приклад. Коли за Брежнєва змінили Конституцію СРСР, то почали змінювати і Конституції республік. І от у Грузії в 1978 р. відбулися масові протести проти спроби позбавити грузинську мову статусу державної, а зробити державною російську мову. У 1978 році! І влада відмовилася від свого наміру, записавши в нову Конституцію статус грузинської мови, як державної. В Україні за Щербицького такого собі навіть уявити не можна було.
Тому ситуація з автокефалією Церкви в Україні та Грузії є принципово різною.
Важливим є й те, що Грузинська Церква існувала, як автокефальна, ще з VI століття і була автокефальною до ХІХ століття. Тобто вона тринадцять століть існувала як автокефальна Церква! Її автокефалію ліквідувала Російська імперія, коли завоювала Кавказ. Але в 1917 році, коли російська монархія впала, грузинський народ проголосив автокефалію своєї Церкви. Російська Церква не визнала цю Церкву, і з 1917 року до 1943 року Грузинська Церква існувала, як невизнана. А в 1943 році, під час війни, коли Сталін змушений був змінити своє ставлення до Церкви взагалі, тоді він дав вказівку, щоби Російська і Грузинська Церкви порозумілися. Тобто, ініціатива була від влади.
Це для всіх і є наочний приклад – коли держава була незалежною, то і Церква була автокефальною, але коли втратила свою незалежність – втратила і Церква свою автокефальність. Так було і з Болгарською Церквою, яка кілька разів втрачала і відновлювала автокефалію. Так було і з Чорногорською Церквою, яка Російською в ХІХ ст. визнавалася автокефальною, а потім, разом з країною, була приєднана до Сербії.
– Про визнання автокефалії Грузинської Церкви є відоме рішення Синоду Московської патріархії, де говориться і про принцип «в незалежній державі – незалежна Церква», і про те, що минулі суперечки були лише «недоразумєніямі» …
– Так! Стільки років не визнавали, а потім – «нєдоразумєнія»! Так було і між Московською патріархією та Закордонною Церквою – десятиліттями одне одного не визнавали, називали «розкольниками», «безблагодатними». А коли порозумілися, то вже не кажуть про розкол, а лише про «прикре розділення». Думаю, що з часом так буде і з Україною – Московський Патріархат теж говоритиме, що між УПЦ і РПЦ були «недоразумєнія».
Але я хочу повернутися до того, чому я не підтримував тоді автокефалії. Тому що знав, що вона ненадовго, бо Україна ще не має своєї державної незалежності. Але оскільки права республік тоді розширювалися, я поставив питання перед Собором РПЦ про надання Українському Екзархату теж більших прав. І тоді Помісний Собор погодився дати Українському Екзархату більші права. Які? Самостійність і незалежність в управлінні. Тобто Церква буде керуватися самостійно: мати свій Синод, самостійно обирати і призначати єпископів, але буде в складі Російської Церкви.
– Це якийсь новий статус – і не автокефалія, і не автономія…
– Так, це не автономія! Це те, що зараз називають в РПЦ «широка автономія», а насправді – це не автономія.
І я хочу пояснити, чому тоді не просив про автономію. Для того, щоби з’явилася нова Автономна Церква – треба згоду всіх Помісних Церков, і в першу чергу – Константинополя. От Японська Церква у складі РПЦ з 1970 року автономна – а Константинополь її такою не визнає! І я не хотів, щоби у такому ж стані опинилася і Українська Церква.
Події розгорталися таким чином – треба було поспішати змінювати статус Української Церкви, бо вона вже не могла бути просто Екзархатом. А самостійність і незалежність – це щось нове і не потребує ніякої згоди з боку інших Церков. Це внутрішня справа Церкви, яка надає статус.
Вона надається Церквою – і може ліквідуватися самою Церквою, без погодження від інших Церков. Це влаштовувало Москву, яка міркувала так, що в разі чого вона статус самостійності відбере назад. А от ліквідувати Автономну Церкву Церква, яка надала автономію – не може, бо почнеться обурення інших Церков: чому відбирають автономію?
Тому я й пішов на такий крок, бо не треба було чекати згоди інших Церков: Собор вирішив – і Українська Церква стала самостійною і незалежною в управлінні. На Помісному Соборі ми отримали принципову згоду на самостійність і незалежність, а на наступному Архієрейському Соборі РПЦ в жовтні 1990 р., який нижчий в свої правах від Помісного, вже розписали, в чому буде полягати самостійність і незалежність. Хоча, як показав час, розписали недостатньо, бо РПЦ статус самостійності дала, але і тоді, і тепер, не хоче, щоби Українська Церква була справді самостійною. Хоче, щоби був лише статус – але без справжньої самостійності…
Тоді патріарх в 1990 році приїжджав сюди, в Київ, ми служили разом в Софійському соборі, він вручав мені, як Предстоятелю Української Церкви грамоту про нашу самостійність і про нашу незалежність…
А далі… В 1991 році Україна проголосила незалежність. І уже стала не республікою в Радянському Союзі, а стала незалежною державою. І тоді положення України змінилося: до цього вона не була незалежною державою, а тепер стала.
Тоді я відразу скликав у вересні 1991 р. Архієрейський Собор, який прийняв рішення про скликання Помісного Собору з однією метою – вирішити питання про повну автокефалію. І ми мали на це повне право, бо ми самостійні та незалежні в управлінні. І цей Собор, який проходив в Лаврі 1-3 листопада 1991 року, заявив, що Український Церкві тепер потрібна повна автокефалія, повна адміністративна незалежність від Московського Патріархату.
– Ви розраховували на те, що РПЦ сприйме з розумінням цей крок? Чи що Константинополь допоможе?
– Я розраховував на те, що раз Україна є незалежною державою, і Росія це визнала – мусить бути й Церква незалежна. Бо так було і з самою Російською Церквою, коли Московське велике князівство утворилося, а Церква знаходилася у складі Київської митрополії, то тоді держава поставила питання про відокремлення Московської митрополії від Київської. Тоді ви відокремилися від нас, бо стали незалежними. А тепер ми відокремлюємося від вас, бо ми теж стали незалежними.
Я розраховував на те, що в Москві вистачить мудрості побачити логіку історичного процесу і не опиратися неминучому. Вистачило ж мудрості Єльцину не утримувати силою Україну в союзі з Москвою! Я сподівався, що і тим, хто в Москві вирішуватиме, чи погоджуватися на автокефалію УПЦ, вистачить мудрості. Бо якби погодилися – були би дві братні Церкви. Незалежні, але братні, і підтримували б одна одну.
А ще розраховував на однодумність в УПЦ. Бо на Соборі всі були за автокефалію. Зараз в це навіть важко повірити – але тоді справді всі були за незалежність. І мені, як Предстоятелю, всі висловлювали повну підтримку. Є ще багато свідків цього, які можуть підтвердити. А хто не підтвердить – той у своїй совісті все одно знає, що так було.
А на Константинополь я не розраховував.
– Але ж так не сталося, бачите…
– А чому не сталося? Сталося! Собор вирішив, що має бути Українська Церква автокефальною – і вона автокефальна. Поки що не визнана, але автокефальна.
– Так же, як це було у Російської Церкви?
– Так! Ми теж автокефалію проголосили самостійно. Навіть більше – ми вирішили звернутися до Москви, щоб вона погодилася з цим. Москва ж, коли відокремлювалася, не зверталася до Константинополя, щоб він погодився – а ми звернулись! Але вони нас не зрозуміли, і замість того, щоби розглянути питання про самостійність, про автокефалію Української Церкви – Архієрейський Собор став розглядати способи, як мене усунути з посади Предстоятеля Церкви. Щоб не було кому рухати цю справу – так вони думали.
– А скажіть тоді будь-ласка: рішення Помісного Собору 1-3 листопада, вони досі дійсні?
– Дійсні!
– А що робити з тими підписами, які відкликали архієреї?
– Вони їх не відкликали, на них просто не звертали уваги. Бо відкликати їх не можна. Ви ж погодилися на автокефалію? Погодилися. А чому ви не йдете цим шляхом? Ви ж підпис поставили? Поставили! А якщо поставили – повинні дотримуватися того, на що ви добровільно погодилися.
Зараз вони можуть говорити, що вони відкликали. Але коли? Тоді, коли на них натиснула Москва. Тоді почалася боротьба між тим духовенством і тими ієрархами, які відстоювали автокефалію Української Церкви, і Московською патріархією. Мета боротьби полягала в тому, щоби мене усунути, щоб я не очолював рух за автокефалію. Бо вони думали, що якщо Філарета не буде – то ніякого руху за автокефалію теж не буде.
– До речі, у мене є питання по так званому Харківському собору. Скоро 20 років будемо «відзначати» тим подіям. Я тісно спілкуюся з людьми – і ці події досі збурюють суспільство…
– Так…
– Скажіть, що нам з ними робити? Це вже залишити історикам, чи треба ті справи якось переглянути. Бо в Московському Патріархаті є таке негласне табу на його аналіз…
– А чому табу? Якщо ви праві – давайте розкриємо правду про цей так званий Харківський собор. Як він скликався, хто його скликав, чи мав він право на проведення, чи не мав. Собори скликаються першим єпископом, Предстоятелем Церкви, тобто патріархом чи митрополитом, чи архієпископом – тим, хто очолює Церкву. Такі собори є законні. А цей так званий собор, який був у Харкові, – він був скликаний єпархіальним архієреєм, рядовим Харківським митрополитом. На це він, згідно з церковними канонами, не мав права. А якщо така справа суперечить церковним канонам, то і цей так званий соборі, і його рішення - незаконні.
– Але ж його вважають законним?
– Хто вважає? Ті, хто його скликав і проводив? Зрозуміло, що вони проти себе не підуть, і тому вважають його законним. Але ж так само і злодій вважає, що він робить правильно!
Фактично цей «собор» скликали органи безпеки. Російські і українські, які тоді ще були під впливом російських. Тоді Союз тільки-но розпався, і в органах безпеки було багато поставлених Москвою. Тому одні служили незалежній Україні, а інші служили ще Радянському Союзу, Москві. І ось оці, які у нас служили Москві, зібрали українських архієреїв. Бо виникає питання – чому українські архієреї послухали митрополита Харківського Никодима, єпархіального архієрея, а не послухали свого Предстоятеля? Природно це?
– Ні, не природно…
– Не природно! Це означає, що знайшлася сила більша, ніж Предстоятель Церкви? Знайшлась! Яка це сила? Це й була сила таємна – сила органів безпеки держави, і не нашої держави. А треба сказати, що всі архієреї в Радянському Союзі, всі без виключення, мали контакти з органами безпеки. І тому ці органи безпеки сказали їм: вам треба їхати в Харків на собор.
– І вони нічого не могли вдіяти?
– Могли, але не схотіли! Вони були привчені радянською владою: що їм сказано – те треба робити. І тому вони поїхали – всі, крім владики Якова.
Коли я дізнався, що збирається в Харкові собор, я звернувся до президента України Леоніда Макаровича Кравчука. Я сказав йому: на якій підставі скликається в Харкові собор Української Церкви, якої я є Предстоятель? На якій підставі, адже це порушення законодавства держави, зареєстрованого державою Статуту Церкви – чому держава не реагує? А він мені каже, що це не собор, а лише нарада, єпископи хочуть порадитися між собою, але ніяких рішень важливих не буде. Я кажу: не нарада, а собор! А він мене запевняв, що це нарада. Потім Леонід Макарович зрозумів, що його ввели в оману – але було вже пізно.
Тепер другий доказ, що це був незаконний собор. У нас є свідки, очевидці, які тоді були у Харкові і бачили ззовні, що і як відбувається. Так от вони свідчать, що це зібрання відбувалося вночі. Були відключені всі телефони, крім архієреїв у будівлю, де вони зібралися, нікого не допускали. Навіть священників і прислужників, які були з архієреями – їх в іншому приміщенні тримали! І на кожному поверсі, біля кожних дверей були співробітники спецслужб «у цивільному», які запитували: хто такий, куди йдеш, для чого? Тобто, цей «собор» проходив в такій таємниці і в такий ізоляції, як ні один собор! Ось коли наш Собор в Лаврі проходив, то були журналісти, були гості, все було відкрито. Ми проводили собори у Святій Софії, у Володимирському соборі – теж було все відкрито! А там – все було закрито!
Багато архієреїв, які були мені віддані, туди поїхали. Перед цим вони були в Києві, але до мене не зайшли, поїхали в Харків! Яка ж сила вас туди загнала, якщо ви навіть із своїм Предстоятелем не порадились? Спецслужби.
Але один із них порадився, і я йому радив не їхати.
– А хто це?
– Я не буду його називати, але він і зараз служить в Московському Патріархаті… Так він на колінах майже стояв, просив: відпустіть на цей собор! А його питав: навіщо вам туди їхати? А він каже: я вас там буду захищати. І поїхав…
Тому цей собор – незаконний. І з часом ще розкриють всі таємниці, які там відбувались, хто і як його скликав і проводив. Як зараз розкриті таємниці ленінських і сталінських часів – так і ці таємниці розкриються. Тоді всі побачать, що я говорю правду.
Потім уже, коли все це відбулося, і обрали там митрополита Володимира, я Леоніду Макаровичу говорю: Леонід Макарович, Ви мені говорили, що то не собор, а тепер бачите – «собор»! Ну, він став розводити руками, що нічого вже не зробити, і тоді сказав, що ми як держава цей «собор» не визнаємо. І тоді була заява президії Верховної Ради, що це незаконно. Заяви ці зробили, а надрукувати – не надрукували. Пройшов день – заяви не друкують. Я до Леоніда Макаровича: чому ж заяви не друкують? Ну, каже, не всі ще погодили. І хто ж не погодив? Всі погодили! А Євген Кирилович не поставив!
– Марчук?
– Так!.. І цим сам викрив себе! Потім він погодив, але вже після того, як президент йому сказав. Це ще одне підтвердження того, що «собор» був скликаний незаконно, не Церквою, а службами безпеки, при чому ініціатори були не наші, а ініціатори – Москва, звідтіля все пішло.
– Тобто цей «собор» ще чекає перегляду історії?
– Ще правду про нього скажуть! А ще я додам: уповноважений у справах релігій харківський, який був у мене тут, розповів – а він мав контакти з митрополитом Никодимом (Руснаком), – що у невимушеній бесіді Никодим казав: і навіщо мені треба було збирати оцей собор, коли церква філаретівська продовжує існувати?
– Це він казав і в інтерв’ю…
– Так? Я про це не читав.
– Так! У нього було інтерв’ю десь у 2007 році, і його спитали, чи можна було зробити якось інакше? Він сказав, що ми бачимо, що треба було зробити щось інакше… Але чому він так сказав? Тільки тому, що не вийшло так, як він розраховував?
– Не вийшло! Вони ж думали так: якщо вони мене усунуть, то і весь єпископат – у них, і Церква незалежна не буде існувати. І тому професор отець Віталій Боровой з Москви, коли була тут міжнародна конференція в Лаврі, вже після всіх цих подій 1992 року, сказав таку фразу: ми все передбачили, можливе і неможливе, для того, щоби Філарет нічого не міг зробити, але ніхто з нас не передбачив, що він може об’єднатися з автокефалістами! Бо до цього я виступав проти Автокефальної Церкви, і вони це знали. Але я виступав не взагалі проти автокефалії – що, я, українець, проти себе буду виступати? Але я виступав проти автокефалії в умовах Радянського Союзу! Бо вважав, що це нереально.
– Не на часі?
– Так, несвоєчасно!
Давайте візьмемо такий приклад. Припустимо, що Кравчук, як голова Верховної Ради поставив би питання про незалежність України до перевороту в Москві. Підтримали би його чи ні? Не підтримали, бо в Раді була «група 239», комуністи, які мали більшість і за незалежність би не проголосували. А Кравчука би зняли, і поставили б перевіреного комуніста, як Симоненко, який би і після ГКЧП підтримував би «оновлений Союз». Кравчук розумів, що ці питання не на часі, тому їх і не порушував. А коли склалися умови – відразу підтримав незалежність. І комуністи підтримали, бо злякалися, що їх за переворот судитимуть.
Так і в церковній справі – якби я виступив раніше, ніж склалися умови, мене б теж зняли, а поставили іншого. І було би, як у Білорусі, – Екзархат РПЦ без всяких прав. Так що всьому свій час.
Коли був Радянський Союз, я діяв, зважаючи на це. А коли ми стали державою, то вже ніякі сили мене не зупинили! Цього в Москві і не передбачили, що я можу з Автокефальною Церквою об’єднатися! І ми об’єдналися в 1992 році. А коли ми вже об’єдналися, то хоча ця Церква була маленька і слабка, і думали, що вона скоро зникне, – вона набрала сили. І сьогодні вже, через майже 20 років, стала за підтримкою народу на перше місце. Бо нас, як свідчать соціологічні опитування, підтримують 14,5 мільйонів православних, а Московський Патріархат – 9,5.