В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Всечесний отче-ігумене, всечесні отці, шановні студенти, дорогі брати і сестри! Кілька разів на рік ми звершуємо пам’ять великого святителя і учителя Церкви святого Іоанна Золотоустого, архиєпископа Константинопольського. Якось так по-особливому випало, що тут, у стінах цього храму, ми двічі у році велично святкуємо пам’ять святителя Іоанна Золотоустого, тому що минулого року Священний Синод нашої Церкви постановив, щоби, поруч із Львівською православною богословською академією, тут був заснований і функціонував також і чоловічий православний монастир.
Важко, воістину важко сьогодні взяти на свої плечі ношу чернечого подвигу, бо бути ченцем, монахом означає повністю пожертвувати собою для Бога і для людей. Це значить відсікти свою волю, відкинути своє «Я», а людей, готових на це, сьогодні дуже і дуже мало; мало юнаків і чоловіків, які б хотіли нести подвиг ченця, тому і братія цього монастиря є невеликою. І слава Богу! Адже на все є воля Божа і хтозна чи це не на краще. Тому що до нас із віків промовляє святитель Іоанн Золотоустий, який викривав вади і пороки тодішнього римо-візантійського суспільства, і зокрема священнослужителів і, навіть, монахів.
Господь наш Ісус Христос казав, що Він є путтю, істиною і життям. (Ін. 14, 6) Саме Господь Бог є тією дорогою, якою ми повинні йти. Він вказав так своїм апостолам і послідовникам. Читаючи сторінки Нового Завіту, ви напевно звернули увагу, з якою любов’ю, смиренням, чистотою і простотою серця святі апостоли несли благовістя Христове у світ. Вони принижували себе до немислимих границь, і це лише для того, щоби Христос був проповідуваний усьому світові і ввійшов у душу кожного. Велика любов, а не влада, як це нині у душах більшості буває навіть у церкві. Велика любов, а не влада рухали святими апостолами. І ви знаєте, що усі вони, окрім святого апостола і євангелиста Іоанна Богослова, закінчили своє життя мученицькою кончиною, тому що смирили себе заради Христа і постраждали тілесно подібно Христу, засвідчуючи цим самим найперше свою абсолютну любов. І ось приклад. Коли святий воїн Пахомій, мученик, увійшов із римським військом в одне місто, він здивувався жертовності жителів цього міста, які виносили їжу, несли все своє нажите добро і роздавали воїнам. І коли він запитав хто це, йому відполи: «Це християни яких ми гонимо, з якими боремось». Це був вік гоніння на християн, але якою великою була їх любов навіть до свої гонителів.
Святитель Іоанн Золотоустий ніс свою проповідь, своє апостольське служіння тоді, коли ця любов уже висихала, коли в церкві панувала влада, але поруч із ним були ще ті християни, які пам’ятали часи гонінь. Коли в Римській імперії стало модно бути християнином, коли влада проголосила християнство державною релігією, тоді ця апостольська любов почала зникати. Вона висихала, тому що Христа приймали не тільки ті і не стільки ті, хто глибоко вірував у Нього, але ті, які хотіли отримати від імператора і імператорського двору високе становище і зайняти почесне місце у суспільстві. І ось тоді християнство переставало бути таким, яким воно було у перші віки, таким, яким хотів його бачити Ісус Христос, носіями якого хотів Він бачити Своїх послідовників. Тому святитель Іоанн Золотоустий, стаючи на проповідь, викриває всі тодішні пороки і двору імператорського, і вельмож, і сановників. Коли читаєш його проповіді, дивуєшся, чому їх не взяли на озброєння ті, які проповідували соціальну рівність, соціалізм і комунізм на наших теренах. Адже у проповідях святителя ми часто зустрічаємо викриття тодішнього ззовні начебто християнського і благочестивого, а всередині усього погрязлого у гріхах і пороках суспільства, фактично викриття усієї тогочасної еліти. Він навіть викривав тодішнє порочне єпископське служіння, бо бачив у своїх собраттях, що служать вони не заради Христа Бога, а для задоволення своїх земних, матеріальних, тимчасових потреб. І проповідував святитель Золотоустий не так, як я, стоячи отак зверху і дивлячись на усіх вас згори. Він ніколи не застосовував при проповіді єпископської кафедри, а сходив униз, його оточував народ і промовляв він до них словами як до рівних словами, які плодоносним насінням лягали у їхні серця і душі.
За це і постраждав. Тому що ні імператорський двір, ні собраття єпископи не сприйняли його як святителя, як першоієрарха Константинопольської Церкви. І першою проти нього виступила імператриця Євдоксія, яку він особливо часто викривав, і Євтропій, придворник та слуга імператорських палат. Також проти нього виступили і єпископи, збираючись на так звані «розбійничі собори» та осуджуючи святителя. Коли зійшов Іоанн ненадовго на Константинопольську кафедру, він відкинув усю шану, весь ритуал помпезного патріаршого служіння, яке вже встановилось у той час. Він дуже часто приходив до храму в простих одежах монаха і сідав не там і робив не так, де і як йому вказувалось, бо у простоті і смиренні бачив проповідь Христа. Коли його недруги почали викривати і звинувачувати святителя, то вміняли йому все що завгодно, навіть дійшло до того, що поставили у провину йому черевоугідництво, хоча із зовнішнього його немічного вигляду не можна було цього бачити. А причиною цього послужило те, що він страждав на, кажучи сучасною мовою, гастрит і був змушений вкушати у вівтарі після Літургії просфору. Це послугувало причиною того, що одного разу йому виказали: «Ви не можете стриматись від того, щоби дочекатись трапези». І так було у всьому. Тому про святителя Іоанна Золотоустого треба говорити також і як про мученика, який усюди був у вигнанні і зрештою закінчив своє життя в краях далекої Вірменії.
Але закінчивши своє земне життя, він не перестав бути для нас живим, тому що Церква пам’ятає про цього святителя п’ятнадцять століть. П’ятнадцять століть ми читаємо його твори і не перестаємо дивуватися сучасності і актуальності слів святителя. Кожного разу, коли ми звершуємо Таїнство євхаристії ми промовляємо до Бога словами уст святителя Іоанна Золотоустого, ми згадуємо цього святого за кожною Літургією, якої він як раз є упорядником. Він воістину є великим, великим серед тієї плеяди святителів, які утвердили нашу віру, які є справжніми носіями православної віри і є для нас справжнім взірцем. Тому особливо звертаюся до наших студентів: треба читати твори святих отців, бо саме в них є справжній дух православ’я, дух істинної правдивої віри, яку донесли до нас ті, хто зберігав ці твори, намагався їх перекладати різними мовами, в тому числі й українською, як це зробив наш Святійший Патріарх Філарет.
Тому, дорогі брати і сестри, вшановуючи пам’ять цього великого святителя, пам’ятаймо слова, які сказав він перед своєю страдницькою кончиною: «Слава Богу за все!» Ці слова ми промовляємо дуже часто, але майже завжди не вкладаючи у них жодного змісту. А святитель Іоанн Золотоустий вимовив їх із глибоким змістом, усвідомлюючи, що це земне життя може бути вартісним лише тоді коли ми любимо своїх ворогів і прощаємо їм всі провини. Амінь.