У цей святий вечір ми щойно звершили читання акафисту святому великомученику і цілителю Пантелеймону.
Кожного разу, коли ми звершуємо читання цього акафисту, то перш за все не перестаємо дивуватися мужності цього великомученика, бо перечитуючи цей його, ми зустрічаємося зі словами і свідченнями, які не можуть нас не бентежити. Ми певною мірою перегортаємо, хай навіть і коротко лише в дванадцяти кондаках та ікосах, життя цього святого великомученика.
Для свого часу це був достатньо освічений юнак, вродливий, він все мав для того, щоби добре жити у цьому світі. Йому відкривалось прекрасне майбутнє: він мав право входу до палацу царя і, зрештою, колись мав там залишитись, здобувши освіту лікаря.
Та втім, щоразу дорогою він проходив через місце, де жив пресвітер Єрмолай. Власне, там збиралась уся християнська громада, збиралась таємно, тому що остерігались язичницької влади. І ось, на великий подив усіх, одного разу він вибрав стежку до Єрмолая і до християнства, замість палацу, і вже не зійшов з неї.
Мати його була християнкою, але дуже рано померла. Тому не дивно, що Пантелеймон забув настанови матері та її бажання, щоби син її був християнином. Батько ж був зовсім інших поглядів і виховав сина зовсім в іншому дусі.
Перша зустріч Пантелеймона з Христом відбулася саме через пресвітера Єрмолая. Незабаром він прийняв Святе Хрещення і став християнином. Тут я не переповідатиму всього житія цього великомученика, але скажу узагальнюючи про нього словами самого Христа: “Якби ви були від світу, то світ любив би своє” (Ін. 15, 19).
Якби святий Пантелеймон, цей вродливий юнак, який мав прекрасну освіту і вмів лікувати людей, був від світу цього, жив лише земними інтересами, залишився би тільки з цією своєю набутою професією, він мав би неабиякий успіх. Він усе мав би.
Але він прагнув більшого, він вище усього ставив духовне життя, життя з Богом, і не будь-яким, а Єдиним Істинним. Він не був від світу, і тому світ не прийняв його, не прийняв світ його переконань. І не просто цей тодішній язичницький світ не прийняв його, але прирік святого на муки. І Пантелеймон свідомо прийняв ці муки за Христа.
У своєму житті, дорогі брати і сестри, ми постійно постаємо перед цим вибором: піти за Христом чи піти за світом, чи бути нам улюбленцями мас, чи бути диваками, несучасними, незрозумілими для світу.
І який же парадокс! Погляньте, важко нам живеться, багато людей відчуває скруту побутову, матеріальну. І що ж? Ми зрікаємося цього зрадливого і обтяжливого для нащих душ світу? Аж ніяк! Навпаки, ми дуже прив’язані до цього світу, дуже прив’язані.
Святий великомученик Пантелеймон рішуче відсік себе від світу, відкинув він його блага. Він обрав вічне життя, не тимчасове, кожний день якого всіх нас без винятку наближає до межі його завершення. Святий великомученик пішов, залишив це життя свідомо, зазнавши нелюдських страждань, звірячих страждань.
У нас же зараз усе навпаки. Ми хочемо одночасно зіграти дві ролі. У Христа віруємо і до світу прив’язані. Хочемо і християнами назватись, бо розуміємо, що так належить, і, наче Петро, у несприятливій ситуації кажемо: “Не знаю Цього Чоловіка” (Мф. 26, 72).
А що нас відволікає, відводить від Христа? Звичайно, що тільки гріх! Недаремно щоразу, коли ми приходимо на сповідь, священик у молитві промовляє: “З’єднай його (чи її) зі Святою Соборною і Апостольською Церквою”.
Тобто, про що це свідчить? Це свідчить про те, що ми кожним своїм гріхом і кожним своїм поганим вчинком відводимо себе, відсікаємо від цієї Церкви, а отже і від Бога. Тому, дорогі брати і сестри, дуже важливо перед собою постійно мати приклад життя і подвигів святих, зокрема святого великомученика і цілителя Пантелеймона. Це допомагатиме нам у час спокуси зробити правильний вибір і залишитися разом із Христом і Його Церквою. Амінь!