Найперше я хотів би всіх вас привітати зі святою неділею, шістнадцятою неділею після П’ятидесятниці, а водночас і з великою подією у житті вашої громади – освяченням цих прекрасних розписів, які милують наше око.
Легко мені сьогодні розпочати проповідь, адже мабуть багато хто бодай би невільно, але все ж задумувався над тим, як співвідноситься талант того, хто розписував цей храм, зі сьогоднішньою Євангельською притчею про таланти.
Коли ми роздумуємо над цією притчою, то, звісно, найперше думається про земне. Талант – грошова одиниця часів Ісуса Христа, і ось Господь через притчу про талант як грошову одиницю хоче донести до нас думку про те, що як гроші в нашому земному житті наполегливо працюючи можемо ми примножувати і зростати соціально, так само можемо ми зростати й духовно, дбайливо використовуючи всі ті добрі якості і вміння, які дарував на Творець. І як ніхто не хоче бідувати і поневірятися світами, так само і навіть у рази сильніше повинні ми прагнути духовно багатіти, щоби здобути вічне блаженне життя. Ми можемо заробляти гроші працюючи, а можемо жити розгульно і витратити все до останньої копійчини й опинитися на найнижчих соціальних щаблях; так само ми можемо утверджуватися в добрі, розвивати свої чесноти, а можемо скотитися на самісіньке дно ями гріха.
Через цю притчу ми, дорогі брати і сестри, дізнаємося, що всі люди на світі різні. Це повинно бути для нас цілком зрозумілим. Навіть беручи до уваги найвищі Дари Святого Духа, бачимо, що одних Бог творив апостолами, інших – пророками, ще інших – святителями, преподобними, мучениками тощо. Невипадково Церква навіть святих людей розділила, бо кожний із них отримував різні таланти, різні Дари Святого Духа, і навіть однакових талантів кожний із них отримував неоднакову кількість. Щоправда у відповідності до цього Бог і вимагає від одних найменше, що тільки може вимагати, а від інших вимагає дуже багато і багато випробовує.
Так і ми всі, дорогі брати і сестри, різнимося. Зрештою несхожість наших душ, наших духовних талантів можна зрозуміти, споглядаючи несхожість наших тіл: навіть родичі й ті подібні один на одного лише частково.
Так само ми не схожі за своїм соціальним становищем, за своєю освітою, за своїм покликанням у житті. Наприклад, одна молода людина здатна здобувати вищу освіту, іншій це дуже важко, іншій взагалі не під силу, а ще іншій просто непотрібно. Одні здобувають творчі і наукові професії, інші – робочі. Але всі ми маємо свій дарований Богом талант. Цей талант має і столяр, і лікар – кожний має, але у кожного він свій. Не можна сказати, що будівельник не має таланту. Має! Адже він будує величні будівлі і це не під силу кожному з нас.
Таким чином зрозумівши, що всі ми маємо певні таланти, треба зрозуміти і те, що наш святий обов’язок – використати їх, скористатися ними, щоби реалізувати себе і принести користь нашому оточенню, нашим ближнім. А якщо не використовуємо талант – то закопуємо його і приймаємо осудження від Бога.
Смисл цієї Господньої притчі у тому, що отримані таланти ми повинні примножувати і водночас ділитися зі своїми ближніми, тобто звершувати у своєму житті служіння через свій талант. Таким чином ми бачимо, що Господь як Творець й у своє творіння закладає завдатки до творіння. Будучи подобою Божою і прагнучи придбати у собі також і Його образ, ми повинні також продовжувати Його творчий акт. Як? Найперше, творячи добро, творячи благо навколо себе через свій талант.
Ми часто говоримо про те, що ось один має талант будувати, другий – малювати, третій – майстерно володіє словом, четвертий – розуміється у політиці, п’ятий – має управлінський хист, – до безмежності можна перелічувати різноманітні Дари Святого Духа, таланти, але всі вони, дорогі брати і сестри, повинні бути застосовані на служіння ближньому.
У цьому нам завжди допомагає любов, Божественна любов, яка всім у цьому світі керує і все животворить. Без любові ми можемо злукавити так, як той чоловік, що отримав один талант, але був незадоволений цим і, не бажаючи розвивати його і примножувати, закопав у землю.
Біймося привласнювати отримані в дар таланти. Адже відомо, буває так, що людина бажає чогось навчитися, підходить до того, хто володіє цим бажаним для неї талантом, і чує у відповідь: а навіщо це тобі?! Устами такої людини говорить заздрість і себелюбство, вона боїться, що хтось може її в чомусь перевершити, зовсім не роздумує над тим, що має можливість зробити добру справу. Така людина також уподібнються до того, що закопав отриманий талант, і доля її визначена Христом: плач і скрегіт зубів (Мф. 25:30).
Невипадковими словами Христос і завершує притчу: хто має вуха, нехай слухає (Мф. 25:30). Нехай уважно слухає слово Господнє і дослухається до нього, тому що все у цьому світі минається, тільки слова Євангелія, Святого Писання не минаються, завжди правдиві і дієві.
Ми всі, дорогі брати і сестри, переживаємо зараз непростий час, дуже навіть складний час, і навіть ця сьогоднішня притча у цей час стає як ніколи актуальною і насущною. Що я маю на увазі? Візьмімо до прикладу Євромайдан – всі ми, використовуючи свої знання і вміння, набуті завдяки нашим талантам, допомагали, як могли, нашим ближнім – борцям за правду: хтось лікував, хтось годував, хтось допомагав транспортом чи грошима. Тепер же всі ми допомагаємо нашому українському війську і готові, мабуть, все віддати, щоби на нашій землі був мир і спокій.
Ми молимося за це за кожним богослужінням, і молитва, повірте, вона є сильнішою за будь що, за будь ворожу силу, особливо, коли вона є молитвою любові і співстраждання. Адже ж ми зі слізьми просимо Пречисту Богоматір, Її Сина Господа нашого Ісуса Христа про утвердження на нашій землі миру і спокою. І вірте, наша молитва буде вислухана.
Наші душі бентежаться, зло переливається через вінці чаші нашого терпіння, не можемо знайти собі місця, не можемо знайти тривалої втіхи, тому що кожного разу, як тільки ми почуємо про мир і спокій, відразу на наступний день знову війна, знову стрілянина, знову жертви. Нам хочеться, щоби все це припинилось. Але можливим це стане тільки тоді, коли між нами запанує любов. Нехай же ця справжня нелукава жертовна співстраждальна любов, яка виплекується у церковних громадах і яка сьогодні все більше шириться у суспільстві, запанує врешті-решт по всій Україні!
Ось учора ми святкували Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього, згадували історичну подію, коли імператор Константин фактично зробив християнство державною релігією, визнаною у всьому імперському-римському світі. Не можна не згадати тут і про знамення хреста, що побачив він перед черговим своїм військовим походом, і почутий ним із неба голос: цим переможеш! Імператор повірив голосу Божому і переміг.
Тож і нам, дорогі брати і сестри, у житті належить бути не просто християнами, але ще й хрестоносцями. Піднесімо свої хрести вгору і скажімо всі разом: цим ми переможемо всякого ворога і супротивника: як у наших серцях і душах, так і видимого ворога, який неправдиво виступає проти нас. Амінь!
Нехай Божа благодать завжди спочиває над нами!