Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня неділя Великого посту присвячується Церквою пам’яті святителя Григорія Палами, архієпископа Фессалонітського.
Той, хто із вас, можливо, бував у Греції, у славному місті Солунь, до якого зазвичай, як до проміжного пункту подорожі, прибувають паломники, що прямують до Святої гори Афон, знає, що в кафедральному соборі цього міста нетлінними мощами своїми спочиває цей святитель.
В чому ж полягає його внесок у вчення Церкви Христової? Чому саме у другу неділю Великого Посту ми звершуємо його пам’ять?
Якщо подивимося на час, в який він народився, на ту епоху, то перш за все ми побачимо що це був вже захід, кінець існування колись великої і могутньої Візантійської імперії. Він жив, вів святительське служіння, проповідував у першій половині чотирнадцятого століття, і дуже часто історики Церкви називають його останнім яскравим представником отців Східної Церкви, а водночас і всього православного богослів’я.
Якщо говорити про його житіє, то перш за все слід вказати, що це була людина виключно скромна, незаздрісна, Бог для нього був понад усе, тому то він був великим молитвенником. Це був святитель, якому не раз являвся Бог, який був просвітлений отим нетварним фаворським божественними світлом, про яке так багато навчав.
Тому то Синаксарій сьогоднішнього дня, цієї неділі, постової тріоді називає цього святого “сином божественного світла.
Народився Григорій у Константинополі, в багатодітній сім’ї, батько дуже рано відійшов у вічність і, досягнувши дорослого віку, він попросив у матері благословення піти разом зі своїми братами на Святу гору Афон, а його сестри всі також пішли до монастирів тодішньої Візантії.
На святій горі Афон святитель Григорій сказав своїм братам дивні, як для нас, слова: він сказав, що не потрібно їм зустрічатися один із одним, і запропонував розійтися по різних монастирях і там окремо молитися і подвизатися.
Сам Григорій потрапив до великого подвижника святої гори Афон – Никодима. Він став його учнем.
Пізніше Григорій покинув Святу гору Афон і пішов у місце, що, на його погляд, у більшій мірі було пристосованим для несення подвигу, у пустелю. І саме там, у тій пустелі, він надзвичайно утвердився у вірі, у молитві, у богопізнанні. Про це дозволяє говорити той факт, що коли настав час йому розпочати святительське служіння у місті Фессалоніки, він вступив у серйозний диспут із представником Західної Церкви Варлаамом.
На той час, можна сказати, вже минув період дискусій і диспутів про віру. Але бігла історія і вчення Церкви також розвивалося. Але ось Варлаам, який був ученою людиною, на свій розсуд почав говорити про те, що світло, божественна енергія є тварним, тобто створеним. На це заперечив йому великий святитель Церкви Григорій Палама, який стверджував, що світло, яке виходить від Самого Бога, божественна енергія, те світло, яке бачили вибрані ученики на Фаворській горі, є нетварним, а разом із цим звідси слідувало й інше антропологічне богослів’я про те, що кінцева мета нашого життя – це обожнення і всі ми покликані бути обожненими, оскільки є причасними Богові.
Для того, щоби розуміти тези богослів’я святителя Григорія Палами, введено термін “богопричасність людини”. Цей термін не є рівним такому поняттю, як “рівнобожественний” абощо. І святитель Григорій Палама багато говорив про те, що кожна людина, не людство все, але кожна людина є богопричасною.
Звідки ж у нас взялася ця богопричасність? Людина стала богопричасною, тому що Сам Бог зійшов на землю і прийняв на себе людську природу. Бог не прийшов у вигляді ангела, у вигляді духа, але воплотився, тобто прийняв плоть на себе таку ж, яку носимо і ми, і прилучив себе до людської природи. Тому кожна людина стала богопричасною.
Святителя Григорія Паламу саме за те, що він так багато розмірковував над спасінням людини, над буттям людини, ще називають великим антропологом християнським.
Якщо Варлаам навчав, що людина може бути причасною до Бога у житті вічному, то святитель Григорій Палама однозначно заперечував цьому і стверджував, що людина через свої особисті подвиги, через очищення, молитву Ісусову, через мовчазність, через отої ісихазм, широко проповідуваний у той час, може бути причасною Бговові і може бути носієм цього нетварного божественного світла вже тут на землі.
Але тільки люди вибрані можуть бути до цього причасними, з’єднаними із Богом і носіями цього світла, тому що не кожний із нас може взяти на себе такий подвиг, який несли великі подвижники, пустельножителі, преподобні і богоносні отці наші.
І тут потрібно зауважити, що саме тому у цю неділю разом із пам’ятю святителя Григорія Палами ми звершуємо пам’ять собору всіх преподобних отців Києво-Печерських. Це ті наші великі подвижники, які просяяли у подвигу молитви, просяяли і стали богоносними отцями, здобули цю богопричасність і стали носіями цього нетварного світла.
Звичайно нам, можливо, дарма прагнути уподібнюватися, скажімо, до Арсенія Великого, в житії якого розповідається, як він утікав у пустелю, шукаючи тиші, спокою, усамітнення і творячи там молитву Ісусову. Скажете ви, хіба ж у цих умовах, у наших домах, квартирах, хіба це можливо?
Але ми повинні робити те, що можемо. Наше життя, кожний наш крок повинна супроводжувати молитва і думки наші повинні звертатись завжди до Бога, і тут уже ніяких відмовок ми не знайдемо. І ось ця молитва, поєднана з добрими ділами, здатна і нас також зробити богопричасними і богоносними.
Для того й подається нам піст, щоби ми, відмовившись хоча б на краплю від усього мирського, творили цю молитву, привчали себе до стримання, приборкували свій норов. Це можливо для кожної людини. Я повторюю, для кожної людини!
Богослів’я святителя Григорія Палами називають небесним. Наприкінці свого земного життя, коли уста його були вже майже німими й очі вже закривалися, цей святитель промовив великі слова: “До неба, до неба я прошуся, до світла!”
І кожний із нас повинен пам’ятати ці слова, як нагадування, що наша справжня і вічна Батьківщина – це небеса. Амінь!