Дорогі брати і сестри! Рідко ми у Святому Євангелії зустрічаємо таку розповідь, як сьогодні, рідко буває так, щоб Господь за Своїми земними діями послідовно навчав, а після цього звершував зцілення.
Саме у сьогоднішньому Євангелії показано, як спочатку Господь навчав народ, а потім зцілив скорчену жінку, яка, як сказано, мала духа немочі. Зцілюючи її, Христос Сам підтвердив, що її зв’язав сатана і тримав у такому стані вісімнадцять років.
Жінка ця мала духа немочі. Святі отці, зокрема блаженний Феофілакт, тлумачачи Священне Писання, порівнюють цю скорчену жінку із нашою душею, яка буває так само зігнута додолу від тягаря наших з вами гріхів.
Ви запитаєте: “Як це може бути? Невже у нас аж стільки гріхів?” А я вам скажу навіть більше: не всі ті, хто приходять до храму є з’єднаними із Христом. Не всі ті, хто вчащають до храму, живуть за Христовими заповідями, Євангельськими заповідями. Це нам потрібно усвідомлювати, потрібно розуміти, що це ми з вами часто не ходимо шляхом любові і шляхом виконання Закону Божого.
Жити із Христом – це означає одночасно сходити із Ним і на Фаворську гору, і на Голгофу, одночасно славити Бога Христа, і співстраждати Йому, і вчитися у Нього милосердя і любові.
Чи знайдеться така людина, яка може все це виконати? Звичайно, що мало таких серед нас, та я не кажу, що їх не має. Бо є люди, які приходять до храму і які дійсно живуть із Христом. Але їх стає все менше і менше в нашому земному житті, в нашому сучасному світі. Тому що людині притаманно звикати до життєвого земного добробуту, а якщо тема достатку постійно і нав’язливо присутня в нашому житті, то неодмінно така людина, ідучи своєю життєвою стежкою, втратить Бога на цій стезі.
Земна наша дорога – це важке випробування, яке не всі витримують. Про що я говорю? Ось поясню на прикладі. Усі ми були дітьми, стали дорослими, хтось досяг дуже похилого віку. І нас, дітей, як і ми своїх дітей, дуже часто називали ангелами. Справді мала дитина, яка не знає зла, не здатна на зло, вона подібна до ангела. Але з часом людина дорослішає, стає старшою і стає прикрою і тяжкою для співжиття і навіть для співіснування.
Ось так ми й перетворюємо душу нашу на цю згорблену жінку і робимо її немічною і ні на що непридатною. А ще й буває так, що ми цього духа немочі, цих гріхів наших щосили тримаємося і з ними живемо. І цей дух немочі настільки розтліває нас, що ми вже навіть не йдемо до храму, байдужіємо, не відчуваємо потреби жити з Богом, жити із Христом.
Зараз надто процвітає меркантилізм. У суспільному житті, у приватному житті – усюди. Ми прагнемо успіхів щодня, прагнемо нових звершень. Для багатьох людей – це чи не єдина ціль у житті. Ми стаємо залежними від нашої успішності. І ось, коли у нас ці успіхи є, ми літаємо, ми навіть готові примиритися з ворогами. Але якщо ми десь втратимо цей успіх земний, то не хочемо бачити навіть тих кого любимо. І, з іншого боку, люди інші також хочуть спілкуватися з успішними людьми і не надто доброзичливі, до тих, хто десь помилився, хто десь спіткнувся. І це в нашому житті також повсякчасно.
Хочу звернути вашу увагу, дорогі брати і сестри, на ще одне порівняння, вже моє власне. Мені здається, що ця скорчена жінка, яку зцілив Христос, дуже подібна на нашу сьогоднішню Україну.
З одного боку, це означає, що нам потрібно шукати допомоги у вирішенні нинішньої ситуації у державі лише у Христа. А, з іншого боку, як я казав про життя із Христом, так само нам потрібно бути і зі своєю державою, і зі своїм народом. Україна сьогодні робить вибір, але чи на Фаворі, чи на Голгофі, ми повинні бути з нею.
Будьмо з Богом і тоді нам нічого не є страшним, нам не страшні ніякі випробовування. Чому? Бо ми прагнемо не зла, ми прагнемо правди, ми шукаємо правди. А у Священному Писанні сказано: “Пізнаєте істину, і істина визволить вас” (Ін. 8, 32).
Мене останнім часом дуже часто запитують: “Владико, а Ви ходили на Майдан?” Я відповідаю правдиво: “Ні, ще не ходив”. Не ходив, але сьогодні піду. О 14 годині у нас на центральній площі буде екуменічний молебень, і я піду на цей молебень, щоби помолитися за нашу багатостраждальну Україну.
Скорчена жінка чекала Христа у синагозі вісімнадцять років. Ми чекаємо вже трохи більше, але я вірю що за нашими молитвами в храмах, і на майданах, де літає дух свободи, Господь простягне нам руку Своєї милості. Тому що не може бути так, щоби в цього народу, який вистраждав свою історію, вистраждав у цій історії право на свободу, не було, як кажуть, світлої години.
Я вірю у те, що Господь допоможе і закликаю вас вірити у це. Те, що є сьогодні в Україні – це також діла сатани, це його робота. Тому потрібно перш за все боротися саме із сатаною. А боротися із сатаною, це означає боротися найперше зі своїми гріхами. І тоді прийде це блаженство, про яке ми мріємо, але не забуваймо тільки, що істинне і правдиве блаженство є лише на небесах. До цього ми й повинні прагнути. Амінь!