Проповідь Високопреосвященного митрополита Димитрія у неділю 26-ту після П’ятидесятниці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Всечесні отці!
Дорогі брати і сестри!

Перш за все я хочу подякувати Господу Богу, настоятелю цього храму, парафіянам за те, що сьогодні маю можливість звершувати тут соборно цю Божественну Літургію.

Сьогоднішнє Євангельське читання про зцілення десяти прокажених найперше засвідчує нам, що Господь знає всі наші недуги, всі наші помисли, тобто все без винятку, про що ми думаємо, про що турбуємося, чого просимо. Господь все знає і про все віддає.

І ось сьогодні, я розумію, для вас день особливий, святковий, у вашому храмі звершується архиєреська Літургія. Господь же підтримує цей ваш настрій сонячною погодою. І нехай це зимове сонце холодне, але воно, все ж, заливає увесь храм. Просімо ж у Бога, щоби таких сонячних днів, насамперед духовно сонячних, світлих і радісних для наших душ, днів було побільше.

Чого ж від нас хоче Господь? Послуху і вдячності. І не тому, що це потрібно Йому, а нам це найперше потрібно.

Господь вимагає від нас послуху. Нехай не обурює це нікого, бо й ми самі вимагаємо послуху: батьки – від своїх дітей, керівники – від своїх підлеглих. Тож питання послуху Богові цілком логічне навіть з точки зору наших земних міркувань.

Так саме, дорогі брати і сестри, буває з подякою. Ми повинні дякувати Богові, бо й самим нам приємно, коли люди є вдячними нам за вчинене добро чи надану допомогу. Ми дякуємо Богові у молитвах. Навіть у першому антифоні Літургії, на самому її початку, ми співаємо: “Благослови, душе моя, Господа і не забувай усіх добродійств Його”. Тобто нам таки справді є, за що подякувати нашому Творцю.

Але повернімося до теми батьків і дітей. Дітям належить слухатись батьків, дякувати їм за все, схиляти перед ними свої голови. Скажете ви: “А навіщо це? Чи ж це так принципово? Можна обійтися без цього, батькам не прибуде і не відбуде від того, чи будуть кланятися їм діти, чи не будуть кланятися їм, чи будуть дякувати, чи не будуть дякувати”.

Це все так, але, як я казав уже про Бога, це потрібно не стільки батькам, скільки потрібно самим дітям. Бо діти показують цим свою повагу. Показують вони до старших, до батьків, але насправді це повага до самого себе. Це показник, якщо хочете, елементарної вихованості, так повинні чинити люди, що мають честь і гідність. І якщо не поважаєш батьків і чиниш їм непослух – себе не поважаєш і інші не поважатимуть тебе.

І тут, зауважу, абсолютно не важливо, які це батьки: чи добрі, чи ні, чи побожні, чи взагалі не відають нічого про Церкву. Від цього міра послуху не змінюється!

Бог вимагав подяки від Ноя, Авраама, Мойсея, від старозавітних царів, пророків – всі вони приносили подячні жертви Богові. Для чого вони це робили і чому їх до цього спонукав Господь? Все це розвивало і збагачувало їх духовно! Тобто, як бачимо, навіть у подяці іншим, в даному випадку Богові, ми робимо добро своїй душі.

Ось і сьогоднішнє Євангеліє також “про подяку Богові”. Нам зараз вкрай важкоч уявити від своїх підлеглих, хто такі прокажені, що таке є проказа. Хіба що між нами є лікарі, які знають історію і хід цієї хвороби. Цей недуг не властивий нашим краям і абсолютно не властивий нашому часу.

То що ж це таке? При проказі все тіло, вся плоть поступово відмирала. Ця хвороба була дуже заразною, тому хворих людей виганяли з поселень, як таких, що приречені на смерть, вони сходилися до спільних місць проживання, якими для них дуже часто ставали гроби померлих, і в цих печерах вони жили, чекаючи свого кінця.

Якщо до них наближалися здорові люди, то хворі повинні були гукати: “Нечистий, нечистий! Не підходь!” Вони повинні були ходити в подертій одежі, прикривати свої лиця і тільки й промовляти, що: “Нечистий!”

І соь Христос, Який вийшов із міста, зустрів таких людей, і не одного, а одразу десятьох. Вони здалеку почали кричати: “Ісусе, Наставнику, помилуй нас” (Лк. 17, 13). Звідки ж ці відлюдники, приречені на загибель, знали, що це саме Христос? Можемо міркувати собі, що милосердні люди, які проходили тими місцями, кидали їм якусь їжу, могли розповідати їм, що в місті зараз є така людина, великий Пророк, Який може вас зцілити.

Так чи інакше, але Господь почув їхнє прохання. Звісно, Ісус не наблизив їх до Себе, але тільки здалеку сказав: “Підіть покажіться священикам” (Лк. 17, 14). Що це означало? За законом тодішнім тільки священик мав право визначити, чи людина справді хвора на проказу і винести їй вирок доживання життя відлюдником, а також і право засвідчити її видужанння. Останнє щоправда траплялось вкрай рідко. Тому то й промовив ці слова Христос.

І що ж сталося? Усі вони дійсно зцілилися, про що дізнаємося ми зі слова Ісусового: “Чи не десять очистилися?” (Лк. 17, 17). Але до кого промовляє ці слова Христос? До одного єдиного самарянина, іноплемінника, одного із тих зцілених десяти прокажених.

Цим людям було уже все байдуже, у них не було нічого попереду, ніякої перспективи, вони поволі помирали, але вже давно померли для суспільства. І соь раптом вони отримують можливість знову продовжити повноцінне життя. І що ж? За це прийшов подякувати Богу один тільки самарянин.

Я хочу, щоб ви, дорогі брати і сестри, розуміли. що кожна Євангельська історія безпосередньо торкається кожного з нас. Справді, ми не хворі на проказу, але гріхи наші наближають нас до такого стану, коли ми поволі духовно помираємо, коли ми гниємо духовно від своїх гріхів.

Що робити за таких обставин? А тут ми чуємо слова Ісуса: “Підіть покажіться священикам” (Лк. 17, 14). Ці слова безпосередньо стосуються нас і направляють нас до храму. І ми повинні йти до цього храму, приходити до священика і промовляти: “Отче посповідайте мене, розрішіть мої гріхи, я каюся перед Богом, а вас маю як посередника, як свідка, який повине засвідчити, що ось я був хворий і зціляюся цим покаянням”.

А Господь – Він милосердний, Він зцілить неодмінно.

Нехай же ця Євангельська історія навчить нас дякувати Богові, дорогі брати і сестри, всіх нас навчить, щоби ми потім не стали відлюдниками і вигнанцями із Царства Вічного, щоби нас Господь не поселив туди, де є тільки смерть, морок і скрегіт зубів. Бо звідти вже не можна повернутися, ніхто не прийде туди зцілити нас.

Усе це ми повинні пам’ятати навіть у найтяжчі і випробувальні хвилини нашого життя: особистого, громадського, державного. Усі ці негаразди є ознакою того, що ми мало звертаємося до Бога, мало дякуємо Богові за ті отримані дари, ятому вони й відбираються від нас.

Отож, дорогі брати і сестри, будемо дякувати Богові, будемо уподібнюватись тому іноплеміннику, який прийшов до Христа і подякував Йому. Будемо завжди пам’ятати, що Бог хоче не жертви, а милості від нас. Він хоче нашої душі і нашого серця, щоби перетворити їх, освятити і відродити для життя вічного. Амінь!

(проповідь виголошена за Божественною Літургією у Петропавлівському храмі м. Броди під час Архипастирського візиту до Бродівського благочиння у неділю 26-ту після П’ятидесятниці 22 грудня 2013 року Божого)
Прес-служба Львівсько-Сокальської єпархії


ПРОПОВІДЬ >>>

Pоздрукувати матеріал
Налаштування доступності
Налаштування контрасту
Розмір шрифту
Міжбуквенний інтервал
Міжстрочний інтервал
Зображення
Шрифт
Скинути налаштування