Ми маємо велику милість у Бога, що раніше у Львові були такі православні архипастирі, як митрополит Андрій Горак, як митрополит Миколай Юрик. Минулого року ми провели в останню путь першого ректора Львівської духовної школи, колишнього очільника Рівненської кафедри митрополита Євсевія Політила. За всіх них ми сьогодні, у день Пресвятої Тройці, свято П’ятидесятниці, склали щирі заупокійні молитви.
Один святий отець повчає, що «архипастир, який знаходиться на кафедрі, повинен приходити на могили своїх попередників, молитися за упокій їхніх душ і просити, щоби вони допомагали правильно керувати паствою». Сьогодні у колінопреклоних молитвах ми також просили, щоби Господь упокоїв тих, хто відходить від нас, зі святим. Ми завжди просимо про це у молитвах і повинні у це щиро вірити. Відтак повинні ми вірити і в те, що наші спочилі близькі, зокрема, наші архипастирі, перебуваючи зі святими, також молять Бога за нас.
Дуже часто ми не правильно тут на землі розуміємо явище канонізації святих, яку звершує Церква. Якщо праведник проживає богоугодне життя, то, незалежно від того, чи ми прославляємо його своїми немічними людськими думками у лику святих, чи не прославляємо ми цю праведну людину, він є святим і стоїть перед лицем Божим. Ми не наказуємо Богові через акт канонізації причислити до лику святих того і того, ми не керуємо Божим розумом і введенням істинних праведників до сонму святих. Канонізація – це лише видима зовнішня сторона, створена для наших немічних сердець і розумів. Це ж були дійсні праведники, які, перш за все, берегли православ’я, були добрими пастир’ями для овець православного дому. Вони чудово розуміли і відчували всю ситуацію, яка складалася і складається тут, у нашому Галицькому краю. Життя усіх їх було вкрай непростим. Візьміть тільки саме житіє митрополита Миколая Юрика. Нещодавно, у день випуску у Львівській православній академії я з ректором вкотре відвідав церковно-археологічний кабінет, який знаходиться у стінах нашої Академії. Там зберігається посуд, на стінках якого із заслання писав митрополит Миколай (а тоді ще отець Євген) до своєї рідні листи. Тогочасні правителі не помічали такої невеличкої хитрості отця Євгена, і вісті його доходили до люблячих стражденних сердець, що чекали на нього вдома. А скільки добрих справ викрилося вже після його кончини?! Нам зараз намагаються показати зовсім іншу історію, викривлену, одна з Церков пропагує себе як єдинопатріотичну, але ж нам стало відомо, що митрополит Миколай, будучи архиєреєм Російської Православної Церкви, подарував шанс на життя тим, хто був приречений і на кого чекав розстріл. Це були кілька вояків Української повстанської армії, яким він змінив прізвища, висвятив, і ці воїни стали православними священнослужителями. Таким чином вони були назавжди сховані від Радянської влади у лоні Церкви.
Багато тут, на цьому святому місці, можна згадувати приємних, воістину святих сторінок із житій наших архипастирів. Дай Бог, щоби ми не тільки у цей день, а за кожної нагоди приходили до цих могил і, перш за все, у своїх молитвах за їх спокій самі утверджувались у православній вірі і праведному житті з Богом. Амінь!