Найперше я дуже дякую всім вам за те, що цього суботнього дня ми вшанували пам’ять перенесення мощей святителя Димитрія, митрополита Ростовського. І невипадково пам’ять його ми звершуємо саме цього дня, коли Церква звершує віддання свята Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста. Адже у житті своєму святитель Димитрій особливо шанував Хрест Господній. Навіть ікону його ми можемо легко впізнати по розташованому праворуч від святителя Димитрія Чесного Хреста.
Я і в попередні роки розповідав вам про те, що це був великий подвижник. Він був дуже немічний тілом, але навіть і це немічне тіло він постійно тримав в аскезі – вже перебуваючи на Ростовській кафедрі, він часто виходив до лісу, падав долілиць, простягався на землі у вигляді хреста і так, в умоглядній молитві, міг лежати годинами.
Але звісно, святитель Димитрій прикрашений не тільки цим подвигом. Для мене в його житії є кілька знакових моментів. Перше це те, що він дуже любив своїх батьків, як справжній українець він їх дуже шанував і, вочевидь, настільки ревно за них молився, що батькові його, козацькому сотникові Саві Тупталу, Господь сподобив прожити 104 роки. Мати святителя Димитрія також прожила довгий вік, померши у віці понад 90 років. У всіх подорожах своїх святитель Димитрій не розлучався зі своїми батьками, маючи з собою завжди їхні портрети. Також і в келії його, окрім ікон, були два портрети його батьків.
Такі подробиці відомі нам завдяки тому, що святитель Димитрій вів діаріуші. Я й студентам на лекціях кажу, щоби вони завжди записували особливі події свого життя. Це насправді важлива справа і для самої людини, що веде щоденник, і для наступних поколінь. Так ось у своєму діаріуші святитель Димитрій говорить зокрема про свою любов до батьків.
Чільне місце серед подвигів цього святого звісно ж займають його численні праці. Навіть якби він написав тільки дванадцять томів славнозвісних Житій Святих, цього було б уже достатньо для прославлення його Церквою. Але ж нам відомі і його проповіді, і “Келійний літописець”, і численні слова і богословські міркування, і прекрасні канти, які досі співають по всій Україні.
Окрім того він настільки любив студентів, що для того, щоби у далекій злощасній Росії посіяти Слова Божі і грамоту, Він заснував там семінарію і прикликав туди студентів з України. Він особисто навчав їх і опікувався ними. У сумний вечір дня його смерті святитель Димитрій прикликав їх і вони співали йому прекрасні складені ним українські канти.
Це був дуже страшний час. Його можна порівняти хіба що з нашим часом, бо й ми також переживаємо непрості події. Святитель Димитрій помер через два місяці після “Полтавської катастрофи”. У тому, що для України це була справжня катастрофа, сумнівів нема. Український гетьман, і до речі приятель святителя Димитрія, підписав союз зі шведським королем Карлом XII, який під Полтавою, фактично уособлюючи всю Європу, поклав усе своє військо, програвши бій Петру I. Також сталася велика різанина у Батурині і гетьманська столиця була спалена з наказу Петра Меншикова. Було вирізане все українське населення Батурина. Це страшні сторінки української історії, справжня трагедія, яку не можна забувати.
Святитель Димитрій, який і так не ма доброго здоров’я, дізнався про все це і стан його ще погіршився. І зрештою святитель Димитрій упокоївся у ще доволі, так би мовити, працездатному віці, упокоївся у тому далекому Ростові, куди він, я впевнений, ніколи не хотів їхати. Воля Петра I була взагалі такою, щоби відправити митрополита Димитрія Туптала на Тобольську кафедру в Сибір і тільки через стан здоров’я святителя цей кровожерний Петро змилувався над ним заради його немочі. Але перебування святителя Димитрія на Ростовській кафедрі безумовно було засланням.
Та попри все це житіє цього святого є величне і славне. Святитель Димитрій – це справжній українець, козак, який зі самого малку бігав по Київських храмах на Подолі, бо його батьки переїхали до Києва і зростав святий саме в нашому Золотоверхому Києві. Навчався він у Києво-Могилянській академії і здобув прекрасну освіту. У часи, коли Україна лежала в руїні, він все писав і писав. Тому ми повинні цього святого вшановувати не тільки у День Тезоіменитства Владики Димитрія, але й згадувати про нього частіше, знати про нього більше, читати і вивчати його твори, тим більше, що вони у переважній більшості своїй перекладені українською мовою.
Я вдячний Вам, Владико, і Вам, отче-декане, за вітання. Зізнаюся, що я не надто люблю всілякі вітання. Так мене виховували батьки, і так мене виховував Святійший Патріарх. Батьки завжди вчили мене скромності і ніколи не звертати на себе надто багато уваги. І Святійший Патріарх, біля якого я зростав духовно, також не дуже любить числені похвали, які постійно звертаються на його адресу і мене в цьому виховав так само. Тому я, звісно, щиро Вам дякую, але запевняю, що я прийняв ваші слова й одразу відпустив їх від себе, щоби гординя не заклалася у моєму серці.
Ви підкреслювали, що моє життя десь у чомусь схоже на життя святителя Димитрія. Можливо це й так, але хіба що на йоту. Коли Святійший Патріарх давав мені це ім’я, то сказав: я не можу оминути цього святого! Так само, звісно, і я не можу оминути свого святого, не можу не прагнути наслідувати його.
Тож я всім вам щиро дякую! Нехай Господь молитвами великого подвижника-українця дарує нам усім Свою велику милість, спокій, мир, душевне і тілесне здоров’я! Амінь.