Ми з вами підійшли до порогу Великого посту і цей поріг переступити не так вже й легко. Ми бачимо попереду дорогу, яку нам належить подолати і про яку Церква нам нагадувала впродовж декількох останніх тижнів і, особливо, недільних днів.
Церква постійно розповідала нам про те, що потрібно робити під час цього посту, як правильно нести цей подвиг, і здається нам, що дуже легко все це виконати.
Кожне слово, яке ми чули у притчі про митаря і фарисея, у притчі про блудного сина, в Євангельському читані неділі про Страшний Суд і сьогоднішнього недільного дня, коли Церква згадувала вигнання Адама з раю і розповідала про прощення провин ближнім – все це для нас було дуже простим і зрозумілим. Ви чули слова Закону Божого, чули проповіді священнослужителів, які допомагали вам розібратися у тому, що саме нам пропонує Церква у подвизі Великого посту, і начебто все зрозуміло.
Але подвиг посту не є простим. Так, ззовні здається нам, що ми просто повинні виконувати всі приписи, всі без винятку приписи і так гідно цей піст проведемо. Але чого ж насправді навчають нас ці приписи і чи готовий справді кожний із нас їх виконати?
Важким є це питання, адже багато людей дуже поверхнево ставиться до того, що проповідує Церква, до того, чого вона дійсно навчає. Навіть Заповіді Божі зведені до якогось моралізаторського критерію: хочеш – виконуй, хочеш – не виконуй, а ми побачимо моральна ти людина чи ні. І це в кращому разі. А можна ще й просто сказати: Бог милостивий до кожного із нас і простить все.
Для чого ж тоді Церква дає нам цей невеликий відрізок часу Великого Посту, що особливого людина повинна встигнути зробити протягом цього часу, цього відрізку часового перед світлим Христовим Воскресінням? Багато хто із нас прожив довге життя, хтось навіть уже наблизився до межі переходу у вічне життя, хтось міркує, що десь лиш половину життя прожив, юнаки ж розуміють, що є лиш у розквіті літ свого життя. Але всі ми вже не одноразово переживали Великопісний період. І що змінилося у нас?
Ось це найголовніше питання, яке треба ставити перед собою, бо піст заради самого тільки посту є беззмістовним. Ми повинні щось придбати за цей час. Диявол каже нам: “Згрішиш, впадеш, покаєшся і все буде добре! Знову згрішиши – знову покаєшся”. Це диявольські думки, але постячисть заради посту ми їх втілюємо: ми грішимо, під час посту наче каємось, нічого не набуваємо і знову після посту продовжуємо жити, як і раніше.
Ми говоримо про подвиг посту не просто так, піст повинен справді бути подвигом у повному значенні цього слова. А як насправді є? Здебільшого піст ми сприймаємо так, що ось сьогодні ми ще їли молочну їжу, а завтра перестанемо це робити, змінимо свій раціон на пісний і в цьому буде наш піст.
Звичайно, я сподіваюся, що принаймі більшість із нас таки перейдуть на пісну їжу, це невід’ємна складова Великого посту, який взагалі у всіх аспектах є дуже суворим. Однак не можна піст сприймати, як “сьогодні їсти, завтра-не їсти”. Святі отці навіть повчають, що надмірне накладання на себе тілесного посту є шкідливим і непотрібним.
Чого навчають і що дають нам ці слова? Зовсім не для якогось виправдання вони слугують. Абсолютно ні! Вони повчають нас, що людина повинна тверезо підходити до тілесного посту. Треба бути поміркованим, щоби тілесний піст не заміняв і не пригнічував піст духовний. А якщо ж ми додамо до тілесного посту наше духовне стояння, наш духовний піст, то тоді вповні осягнемо істинний піст і осягнемо його суть.
Їжа нас стримує від зайвого: коли поститься наше тіло, і вуста наші стримані, і язик наш не молотить, не сквернословить, не осуджує, тоді і помисли наші упокорюються.
Піст – це ще й певна печать на обличчі. Христос, хоч і каже: “Не будьте сумні, як лицеміри”, - але це не означає, що потрібно ходити і сміятися, наче дурники. (Мф. 6, 16) Не даремно у постовий час колись усі розваги припинялися, їх просто не існувало протягом Великого посту. Узагалі, християнам личить стриманість в емоціях.
Піст – це також і стримання наших рук і наших ніг, всіх членів нашого тіла.
І тільки поєднавши все це ми зможемо сказати: Господи, хай і на невеликий відсоток, але все ж я себе вгамував!
Насправді піст – це не людська вигадка, піст був установлений ще в раю. Ось сьогодні ми згадуємо Адамове вигнання із раю. А чому він був вигнаний? Тому що порушив піст! Бог наказав Адаму: “Від усякого дерева в саду ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла не їж від нього” (Бут. 2, 16-17). Здавалося б, одна єдина проста заповідь, але Адам був спокушений дияволом і порушив її, порушив цей піст.
Диявол – хитрець, він приступає до кожного із нас, особливо у час посту. Він і Христа Спасителя не оминув, коли Господь перед виходом на проповідь постився у пустелі протягом сорока днів. На сороковий день Христос зголоднів як людина, диявол вирішив скористатися цим, приступив до Господа, але Христос Бог переміг цю потвору.
А людина нездатна це самостійно зробити. Тому Церква пропонує і поставляє поруч і молитву, і покаяння, і очищення, і тілесний піст – все це зброя, якою ми повинні себе озброїти, і захист, яким ми повинні себе оточити, щоби з допомогою Божою здобути перемогу над дияволом. Наче воїн, що йде на війну і надягає на себе всі необхідні засоби, щоби зберегти своє життя, максимально унеможливити загибель, так і ми, всечесні отці, дорогі брати і сестри, студенти, повинні зодягнутися у піст.
Переступаючи поріг Святої Чотиридесятниці ми не можемо легковажити. Не можемо! Ми повинні якомога частіше приходити до храму на великопісні богослужіння, на молитовне стояння, щоби нічого іншого у цей час не творити.
Чому така зосередженість на першому тижні Великого Посту? Чому навіть Страсному тижні ми не надаємо такої ваги? А тому що ми вирушаємо на справжню боротьбу з дияволом! Це особливо сьогодні важливо і потрібно, коли такий неспокій в Україні.
Ми цей подвиг посту повинні накласти на себе ще й у пам’ять про загиблих на Майдані, щоби показати, що ми готові бути і справжніми громадянами цієї держави, яка виборює своє майбутнє, бореться зі злом і показує всьому світові, що несправедливість не може панувати над істиною, і справжніми християнами. Наша духовність є водночас і великою. Дуже важливо це сьогодні усвідомити.
Кожний із нас сьогодні просить прощення у своїх близьких, а також і просто знайомих. Дехто задумується над цим і каже собі: “А чому я повинен просити прощення у людини, з якою майже не бачуся, для чого це робити?” А для чого взагалі існує цей чин прощення, для чого ми сьогодні в храмі проситимемо один в одного прощення? Для того, дорогі брати і сестри, щоби із чистою совістю перед ближніми переступити цей поріг посту. Це таке своєрідне горнило нашої душі і совісті.
Який же тоді піст може бути, коли ми не виконали того, про що сказав нам Христос в сьогоднішньому Євангелії – не простили ближньому. А в іншому місці Євангелія Христос повчає нас: “Коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм” (Мф. 5, 23-24).
Чи часто ретельно розмірковуємо ми над словами Господньої молитви “і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”? Мабуть не надто часто. Але в сьогоднішній вечір ми, все ж, змушені по-особливому задуматися над цими словами.
Тому в свою чергу і я як ваш Архипастир у вас, всечесні отці, дорогі парафіяни кафедрального собору, студенти нашої Академії, прошу прощення. Прошу, щоби ви мені простили все те, чим згрішив я перед вами свідомо і несвідомо, своїми діями, словами, помислами. Простіть мені, дорогі брати і сестри!