Найперше хочу всіх вас привітати від імені Львівської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату! Вітаю цю поважну наукову конференцію у рамках екуменічного тижня, який вже всьоме відбувається у Львові.
Приношу свої вибачення перед організаторами, оскільки як Львівський Митрополит я вперше долучаюся до заходів екуменічного соціального тижня. Але водночас хочу сказати про те, що всіляко підтримую просвітницький і екуменічний рухи у Церкві. Навіть на цю конференцію я прибув з екуменічної молитви, що відбувалася на факультеті культури і мистецтв Львівського національного університету, під час якої спільно з капеланом університету отцем Тарасом ми освятили факультетську каплицю.
Знаєте, коли я відбував на цю конференцію, то розмірковував над її головною тематикою – Другим Ватиканським Собором. І ось я подумав про освячену каплицю і престол у ній, за яким священики різних конфесій не спільно звісно, але звершуватимуть різні богослужіння і в тому числі Божественну Літургію. Чи можна це віднести до спадщини Другого Ватиканського Собору? Гадаю, що так, адже лейтмотивом цього Собору був рух до єдності і порозуміння.
Водночас, на свій жаль, мушу правдиво визнати, що православної відповіді на рішення цього Собору досі не було жодної. Хто, готуючись до цієї конференції, хотів ознайомитися бодай би з оглядовою літературою про Другий Ватиканський Собор, той погодиться зі мною, що сьогодні її є чимало. Але для послідовників умовно кажучи Російської Церкви впродовж багатьох років про цей Собор можна було дізнатися лише через книгу митрополита, в той час, Ленінградського і Новгородського Никодима Ротова “Папа Іоан XXIII”. Уже значно пініше у перекладі російською мовою вийшло п’ятитомне видання “Історія Другого Ватиканського Собору”.
Православна Церква, і особливо Церкви, сформовані довкола Російської Церкви, чомусь залишаються осторонь питань розглянутих Другим Ватиканським Собором, не надають їм великого значення, хоча для самої Римсько-Католицької Церкви вони були майже революційними. Власне навіть гортаючи сторінки згаданих книг, доводилося картати себе за те, що ми, православні християни, так мало знаємо про цей Собор. Можливо, хтось із дослідників екуменічних зв’язків між Римсько-Католицькою і Православною Церквами, що мали вони упродовж отих десятків років, які минули з часу Другого Ватиканського собору, мені заперечить. Але я, будучи ректором поважного навчального закладу – Київської Духовної Академії і Семінарії, не спостерігав бурхливих наукових розмов і диспутів навколо спадщини Другого Ватиканського Собору.
Щоправда, гадаю, що саме ця спадщина у значній мірі підігріває порив Православних Церков до скликанням Всеправославного Собору. Мені здається, що Православні Церкви ось зараз хочуть дати відповідь постановам і рішенням Другого Ватиканського Собору. Очевидно, що екуменічні питання, питання єдності хвилюють серця християн. Бачимо, як активно напрацьовують це зібрання, Всеправосланий Собор, але ніяк не можуть зійтися. Та ми віримо, що ми зійдемося, збереться Православна Церква у всій повноті її Автокефальних Церков і, зокрема, дасть відповідь на ті постанови і зауваги, які задекларував Другий Ватиканський Собор.
Особисто для мене ця тематика є дуже цікавою і я дуже радий, що сьогодні присутній на цій конференції! Усім вам бажаю плідної праці, гарних виступів, змістовних і цікавих доповідей, які певною мірою нас дозволять нам ще глибше і ґрунтовніше ознайомитися зі спадщиною Другого Ватиканського Собору.
Дякую всім за увагу! Слава Ісусу Христу!