“Ти прекрасніший за синів людських” (Пс. 44, 3), – взиває псалмоспівець Давид. Це говорить він будучи натхненним Святим Духом про Сина Божого. Цей Син Божий став Сином Людським, зійшов на Голгофу і добровільно розп’явся за всіх нас.
Навіть будучи катованим, Христос не втрачає істинної краси Своєї і величі. У чому ж можемо побачити ми цю велич у такі принизливі хвилини? У тому, найперше, що Господь будучи розп’ятим на хресті, помираючи, доживаючи останні хвилини земного життя не перестає любити людей, турбуватися про людей і навіть про тих, які його розпинали, Він молиться за них, Він піклується про Матір Свою і про улюбленого ученика. Слова, промовлені Господом з хреста, можна вмістити в один-два рядки, але за змістом своїм ці слова надзвичайно благодатні і повчальні для всіх нас.
Ми не можемо собі уявити храмового розп’яття, цієї Голгофи, що стоїть посередині церкви, без присутності біля поруч зі Своїм Сином Пресвятої Діви Марії, матері Ісуса, й улюбленішого ученика Ісуса Іоана Богослова.
Цей образ для нас створив Сам Спаситель. Коли Христос бачив муки Його на хресті вже закінчуються, Він звернувся до Матері Своєї словами: “Жоно! Це – син Твій” (Ін. 19, 26), – а потім каже ученикові, Іоану: “Це – Мати твоя!” (Ін. 19, 27). Сам же Іоан у написаному ним Євангелії засвідчує, що “з цього часу ученик взяв Її до себе” (Ін. 19, 27).
Ми не знаємо деталей, як і коли саме це сталося, чи бачила Мати смерть Свого Сина, чи чула Вона останє зітхання Свого Сина на хресті, але, звертаючи увагу на ці слова Христа, ми повинні відзначати Його досконалу і абсолютну любов, любов найперше до Своєї Матері, але водночас також і до всіх людей, бо вручаючи Іоана Марії, Христос вручив під Її заступництво увесь людський рід.
Ми можемо тільки спробувати уявити собі ту скорботу, яку мала Матір, спостерігаючи за тим, як помирає Її Син. Вона була безпомічною, Вона нічого не могла вдіяти – ні припинити процес розп’яття, ні зняти Ісуса з хреста, врятувавши Його від смерті. Вона не могла відвернути всього цього лиха, Їй залишалося лише стоти і спостерігати за стражданнями Свого Сина. Можемо припустити, що у думці у Пресвятої Богородиці лишень носились слова праведного Симеона Богоприїмця, коли ще малий Ісус носився на Її руках: “Тобі Самій душу пройме меч” (Лк. 2, 35).
Ми ж повинні розуміти для себе, що через ці слова Христові всі ми всиновленні волею Божою Пресвятою Богородицею. Нікого зі своїх послідовників Ісус не зробив і не лишив сиротами.
Чи ж буває в житті наших матерів такі скорботні хвилини? Звичайно, що так! Ось сьогодні сороковий день пам’яті і скорботи за тими, які поклали свої життя на Євромайданах. Згадуємо їх, цих синів України і своїх батьків, яких матері не проводжали, щоби вони були вбитими. І ось серця їхні опечалені і скорботні.
Ті сини, кому вони доручили своїх матерів? Своїх жінок і дітей? Звичайно, що Богові! Знаймо, що, як на Гологофі Христос продовжував турбуватися і думати про Матір Свою, про Свого учня, так повсякчас турбується Він про кожну людину і ніхто не є в Бога забутим чи відкинутим. Тому надія наша Бога повинна бути жива.
Пам’ятаймо ж, дорогі брати і сестри, споглядаючи на цю Голгофу, що всі ми є в особливий спосіб усиновлені Богородиці волею Її Сина і нашого Бога, і відчуваймо відповідальність перед Нею, як перед дійсною Матір’ю нашою, і молитвами своїми прославляймо ЇЇ і прихиляймо до себе її всеблаге заступництво. Амінь!