Говіння – це момент, коли з обновленою силою і знову, по-новому ми повинні задумуватися над життям та над собою. Над життям – яким його Господь задумав для нас, і над собою – яким ми це життя зробили. В тому й полягає покаяння, щоб немовби виміряти відстань між тим, що задумав Господь, і тим, що ми здійснили; між тим, що нам було дано і що ми використали чи ні, виконали чи не виконали. Це треба робити – і не раз в житті. Ми часто відкладаємо цю задачу до нашої передсмертної години, до останньої нашої хвороби, до моменту, коли раптом виявимо, що невиліковно хворі або що перебуваємо в смертельній небезпеці. І тоді, перед обличчям страху, перед обличчям смерті, перед небезпекою ми раптом стаємо по відношенню до себе, до життя, до людей, до Бога – серйозними. Ми перестаємо грати в життя. Ми перестаємо жити так, немовби пишемо тільки чернетку, яка колись пізніше – о, набагато пізніше! тому що здається, що часу ж так багато попереду – буде перетворена у щось остаточне. І ніколи цього не буває, тому що старість, старіння тіла, виснаження розуму, раптова смерть, обставини застають нас зненацька і вже не дають часу. І дуже страшно думати, що може настати момент, коли виявиться запізно.
Достоєвський в “Братах Карамазових” маленьку главу присвятив пеклу; для нього пекло – це момент або стан, коли людина скаже собі: “Пізно! Я пройшов мимо всього…; єдине, що було потрібним, єдине, для чого вартувало жити, чим вартувало жити, я вже більше виконати не можу; я нікому більше не потрібний. Був час, коли я міг любити розумно, сердечно, творчо; тепер я цього більше зробити не можу; я увійшов у вічність, в якій любов виливається від Бога; моя любов нікому більше не потрібна. На землі – так, вона була потрібна дуже багатьом; дуже багатьом потрібно було, щоб я на них звернув увагу, щоб я їх помітив, щоб я умів їх побачити глибоким, проникливим поглядом; щоб я вмів прислухатися до них і чути не тільки порожні звуки, слова, а те, що за словами ховається: крик, плач, радість чи страх живої душі перед своїм життям…” Картина, яку подає Достоєвський і яку я зараз розвинув – реальна: буде момент, коли мине час; буде момент, коли жаліти, діяти, активно любити буде вже пізно… Наша любов, наша творчість, наші думки і слова вже нікому не будуть потрібні, бо всі ми будемо стояти перед Божою любов’ю, Божою мудрістю, і Божою правдою, і Божим судом.
Ось чому з року в рік ми збираємося тут на одноденне, дуже коротке говіння, на короткий період, коли все нам говорить: “Опам’ятайся! Опам’ятайся, поки не пізно; почни жити, поки ще можна жити, поки не зупинився час, поки ще можна діяти!” Спаситель нам каже: Ходіть, поки є світло; коли настане пітьма, вже буде пізно ходити, і нікуди, і не буде ні шляху, ні дороги… У нас ще є час, а скільки його – ми не знаємо. Зараз сидимо тут, повні життя, нехай навіть на схилі років, але живі; одна мить – і будь-хто з нас може, зненацька захоплений смертю, стати перед Богом. В цьому значенні смерть нам нагадує про те, що треба поспішати жити з усією глибиною, на яку ми здатні. В різні роки, в різному віці, при різних обставинах ми повинні жити по-різному. Один французький поет сказав: В молодій людині горить вогонь; в старій людині світить світло. Треба вміти, поки горить вогонь – горіти; але коли минув час горіння – зуміти бути світлом. Треба в якийсь момент життя бути силою, а в якийсь момент бути тишею. І кожен з нас повинен задуматися над тим, де він знаходиться і чи вміє він зробити цей перехід від творчої сили до споглядального світла. Людям іноді більше потрібне світло, ніж наша діяльність; потрібне світло, потрібне мовчання, потрібна тиша, потрібне те глибоке, безмовне розуміння, яке можна дати людині тільки тоді, коли сам внутрішньо заспокоїшся, не шляхом застою, а шляхом заглибленої внутрішньої тиші.
Отці Церкви нам говорили, що ми повинні пам’ятати про смерть. Так, але не як про страх, а як про нагадування, що треба жити всією глибиною життя, поки воно є. Причому жити не злегка, а власне глибоко; тільки смерть може нам дати міру того, яким повинне бути життя; тільки та людина, яка готова життя своє покласти за свого Бога, за внутрішню правду, за свого ближнього – тільки така людина може жити всією силою своєї душі. Людина, яка не готова заплатити всім своїм життям за те, щоб стояти в правді, у вірності, ніколи не буде жити всією силою своєю. Завжди її буде стримувати страх, як би не загинути, як би не постраждати, як би не ризикнути більше, ніж вона готова… І тому так важливо – не примиритися зі смертю, а увійти з нею в нові взаємовідносини. Апостол Павло говорив, що для нього життя – Христос, смерть – здобуток. Але він говорив і про те, що знає Христа не тільки воскреслим, Переможцем смерті, але й розп’ятим; і на землі ми повинні прилучитися і до торжества життя, яке нам дає Христос воскреслий, який переміг смерть, і до Його хресної дороги. А ця хресна дорога означає готовність життя своє віддати, смерть прийняти заради того, що є святе, значне і велике. Ми рідко над цим задумуємося. Життя тече, і в молоді роки смерть здається дуже, дуже далекою, нереальною: вмирають інші, старі люди. В період війни вмирають і молоді, але ця смерть не поступова, вона не наростає в людині, вона не з дня на день її долає, руйнує; вона приходить миттєво, або так швидко і так трагічно. І до неї додається стільки страждання, стільки пережитого страху і стільки страху за тих, кого залишаєш… Але ми всі йдемо до тої смерті, яка рано чи пізно нас пожне; і нам треба жити з такою величчю, щоб смерть була для нас не страхом, а відкритими дверима, які нам дають можливість увійти в торжествуюче вічне Боже життя. Тому говорити про смерть чи говорити про життя – одне й те ж. Говорити про смерть – значить говорити про те, що життя повинне бути гранично інтенсивним у всіх видах, в яких воно може себе проявити: в творчості або в мовчанні, в заглибленості та у відкритості. І ось повстає перед кожним з нас питання: за життя, яке я прожив, нехай було воно коротким або дуже довгим, чи виявився я людиною, просто людиною? Чи виявився я християнином? Я називаю себе людиною, я називаю себе християнином – але чи правда це?.. Один з ранніх Отців Церкви, святий Іриней Ліонський каже, що людина покликана бути сяйвом Божої слави; справжня людина повинна бути такою, щоб інші люди, дивлячись на неї, бачили в ній сяйво вічного Божого життя; вона повинна бути одкровенням про Бога. І хтось з Отців пустині сказав: “Хто бачив брата свого, той бачив Бога свого”. Чи правда це? Чи можна про когось з нас сказати, що ті, хто зустрічає нас, задивляються, зупиняють на нас свій погляд і ставлять перед собою питання: Хто це такий? Що в цій людині такого, чого ми ніколи не бачили? В ній світло, якого я на землі не зустрічав; в ній сила безконечної лагідності та смирення, і разом з тим – міцної вірності… Ми покликані бути такими, щоб люди, зустрічаючи нас, зустрічали би відблиск Божої слави, могли б не в наших фізичних рисах, а в тому, що передається з глибин одної людини в глибини іншої, побачити нерукотворний образ Божий: нехай недосконалий, але який вже сяє немеркнучою красою вічності та Самого Бога.
Тільки тоді можемо ми сказати, що стали людиною; не просто твар’ю, зоологічним явищем, а людиною в тому значенні, в якому Бог нас творив: Його образом, живою, діючою іконою, вдивляючись в яку, людина може прозріти щось про Бога, звертаючись до якої, вона переноситься від землі на Небо, від часу у вічність, від людини, нею зустрінутої, до Бога, Якого шукає, прагне її душа. І ми називаємо себе християнами: “Я християнин”. Це говорили мученики в перші століття християнства; це слова, які вони вимовляли, свідчачи про те, що Бог і Христос для них дорожчі, ніж життя, і цими словами вони себе віддавали на знущання, на катування і на смерть. Ці слова були вирішальними в їх долі. Вперше християнами були названі учні Спасителя в Антіохії; не тільки тому, що вони належали до малої, маловідомої нової секти, яка потребувала до себе уваги, а тому, що люди в них впізнавали учнів Христа. В перші два століття різні християнські письменники зверталися до язичників, намагаючись дати їм зрозуміти, що таке християнин; і, наприклад, Тертуліан пише, що люди, які оточували християнську сім’ю чи малу на той час християнську громаду, часто говорили: “Як вони один одного люблять!” Любов жива, лагідна, видима, творча, любов одної людини до іншої, одної родини до іншої, одної громади до іншої була показною ознакою християн в той час. Тепер цього сказати не можна; навіть в родині цього нема, навіть в найменшій громаді цього нема. Якщо і є якась любов, то загальна, звичайна, та любов, яку можна зустріти і серед невіруючих та язичників: натуральна, природна, тваринна любов. Але не та любов, яка народилася з чуда оновлення, чиненого Духом Святим над нами. Над цим нам теж потрібно задуматися… Страшно, що ніхто не може впізнати в нас християн, якщо ми самі про це голосно не заявимо, часто викликаючи подив: невже християнин – це?.. Навіщо ж бути християнином, якщо нічим не відрізнятися від інших? Ані відсутністю страху перед стражданням, хворобою, небезпекою, смертю; ані відсутністю жадібності у відношенні до того, що можна одержати або вирвати в життя (а значить, в іншої людини) душевно, тілесно, матеріально; ані любов’ю, тобто, відмовою від холодності, байдужості, забудькуватості чи просто ворожого ставлення, тривалої, гіркої, отруйної ненависті… І ось перед кожним з нас стоїть це питання. Я не можу себе назвати навіть людиною в повному значенні цього слова; я персть, земля, я належу до тваринного світу, але не належу до світу Божественного. Іскри цього світу іноді сяють в мені; вони проходять в мені, як по небосхилі проходить падаюча зірка, – на мить освітлюється моя пітьма, лише на мить інша людина може щось вловити: в цій пітьмі щось блиснуло, чого вона раніш не бачила… Я не можу назвати себе і християнином, тому що та любов, яка в мені є, не в міру Божественної любові, тої любові, яку нам заповів Господь: Хто Мене любить, той заповіді Мої зберігає… А ми мимо заповідей проходимо. Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає (Йо. 15, 13). Апостол Павло пише, говорячи про Христа, що навряд чи хтось готовий померти за свого друга, а Христос помер за нас, коли ми були Йому ще ворогами, чужими… Він помер не тільки за тих, які Його впізнали, стали Його учнями, гідними чи негідними, але й за тих, хто Його засудив беззаконним судом, і за тих, хто Його фізично розпинав, пригвоздив до хреста: Прости їм, Отче! Вони не знають, що чинять… І ось перед кожним з нас повинне постійно стояти це питання: чи християнин я? Чи може хтось через мене впізнати лик Христовий? Почути биття Христової любові в моєму серці? Взнати мудрість та правду Божу в моїх словах та думках? Взнати Божі шляхи в моїх діях, в тому, як я відношуся до життя, до кожної людини, до Бога?
Апостол Павло каже, що прийде смерть, а за смертю суд. Так! До кожного з нас прийде смерть, і кожен з нас, рано чи пізно (коли – нам невідомо) встане перед Божим судом. А Христос іноді вимовляє строгі слова: суд буде без милості тим, хто не вчинив милості, хто був безжалісним, безсердечним, без любові… Не тому, що Бог виявиться таким самим “безжалісним” і “без любові”, як ми, а тому, що спасіння полягає в тому, щоб включитися в потік Божественної любові, щоб з’єднатися любов’ю з любов’ю. А якщо в нас нема цієї любові, якщо в нас нема здатності до любові, відкритості, нема серця, яке хоча б прагне любові, ми включитися в неї не можемо. Ми встанемо і, за словами Достоєвського, виявимо, що єдиний зміст цілого життя був – любов, і ми своє життя до кінця обезсмислили, спустошили і стоїмо без вмісту і навіть не в змозі прийняти той вміст, який Господь може нам дати. Божий суд не полягає в тому, щоб Господь вимірював наші чесноти, щоб Він розцінював нашу спокусливість в предметах віри. Подумайте над тим євангельським читанням, яке передує Великому посту: притча Христова про овець і козлища. Всі питання, які там ставляться, зводяться тільки до одного: коли ти був на землі, у тебе серце було кам’яне чи живе? Ти голодного нагодував? Холодного зігрів? Нагого одягнув? Ув’язненого, відкинутого людьми відвідав? Чи був у тобі жаль, чи в тобі жили тільки байдужість, гордовитість, самовдоволення, як у багача, який бенкетував, тоді як біля його порогу від голоду та холоду вмирав Лазар?.. Це єдине питання, яке ставиться: чи було в тебе людське серце чи камінь замість нього? Якщо у тебе була людська любов, то вона може розквітнути в міру Божественної любові; але якщо людської любові нема, то з чим може з’єднатися любов Божа?..
І не треба втікати від цього суду над собою, кажучи: Я ж люблю людей!.. Всіх людей, коли вони далеко, ми всі любимо. Один письменник дає таку характеристику одному зі своїх героїв: цей чоловік так любив людство, що ненавидів кожну окрему людину, яка спотворювала в його очах досконалий вигляд людства… Нереальне, неіснуюче людство – так, він любив; а конкретну людину або конкретну юрбу він винести не міг. В реальних людях він бачив потворність, а мріяв він про досконалу красу, якої не було, нема і якої ніколи не буде до Другого пришестя. Хіба наша любов до людей не така? Ми любимо дуже небагатьох, але й тих не вміємо любити без застережень, без умов. Ми сваримося, холодіємо, відвертаємося… Апостол Павло нам каже: Один одного тягарі носіть, і так ви виконаєте закон Христовий… Тягарі – це не лише негоди, це вся важкість іншої особи, іншої людини. Якийсь час нести ношу чужого горя, не дуже тривалої хвороби, короткої сварки ми всі вміємо; але як страшно буває бачити, що коли в людини велике горе, хвороба не закінчується, убогість не припиняється, то після короткого часу, протягом якого ми шкодуємо людину, оточуємо її увагою, носимося, возимося з нею, ми починаємо холодіти: невже кінця-краю не буде її хворобі, її вбогості, її горю? Пора б їй видужати! Пора б їй струснутися, опам’ятатися! Невже ціле життя мені з нею морочитися?!.. Не так до нас ставиться Господь. Поки наше життя триває, десятиліттями Він терпить, Він чекає. Він надіється; і Він активно весь час, весь час намагається нам допомогти…
Не в тому біда, що ми не багатьох любимо, – ми нездатні любити дуже багатьох, наше серце занадто вузьке (як каже апостол Павло: тісно в ваших серцях…). Але як ми погано, нетерплячо, неласкаво, нерозумно любимо й тих, про яких кажемо, що вони нам дорогі! Як нам потрібно задуматися над тими, хто нас оточує, і поставити собі запитання: яка моя любов до них? Радість – чи тягар? Тому що буває й так, що наша любов може задушити людину, вона для неї не свобода, а рабство; людина стогне від того, що ми називаємо “любов’ю”, коли ми знаємо краще від неї, в чому її щастя, що їй потрібне, де її радість, коли ми у неї відбираємо будь-яку іскорку свободи, творчості, тому що самі хочемо керувати її життям так, щоб їй “краще” було…
Коли ми думаємо про покаяння, перед нами завжди повстає темна або сіра картина скорботи, стиснутого серця, сліз, якогось великого горя через те, що наше минуле таке темне і недостойне: недостойне ні Бога, ні нас самих, ні того життя, яке нам запропоноване. Але це тільки одна сторона покаяння чи, точніше, такою повинна би бути тільки одна мить. Покаяння повинне розцвітати в радість і в подвиг. Без цього покаяння безплідне, без цього те, що могло б бути покаянням, перетворюється в розкаяння – безплідне і, часто, таке, яке вбиває життєву силу в людині замість того, щоб її збуджувати і оновлювати.
Коли в результаті заглибленого розмірковування над собою і над Євангелієм і над дорогами Божими ми опиняємося перед обличчям свого гріха, своєї невірності найвищому нашому покликанню, звичайно, пронизує наше серце гострий біль, сором: глибокий сором за те, що ми такі далекі від того, чим могли б бути, такі несхожі на те, що задумав Бог, коли Він нас створив. Але це має бути тільки спонуканням до того, щоб почати жити по-новому. Так, треба зупинитися на минулому, треба придивитися без будь-якої пощади до себе на темні сторони свого життя, думок своїх, рухів серця, в бажання, у вчинки, у взаємини. Треба вдивитися суворо і тверезо, як лікар вглядається в хворого, як ми іноді, коли йдемо вночі доріжкою, вдивляємося в дорогу: як не збитися, як не впасти. Все треба бачити, що тільки є доступним для погляду, і на все відзиватися чесно; прийняти сором до кінця, прийняти біль до кінця, не шукати собі прощення, щоб біль став менш гострим, щоб не згоріти від сорому. Тільки якщо пережити свою ганьбу з усією можливою, усією доступною нам силою, можна відірватися від того, чим цей сором викликається. Якщо ж намагатися хоч почасти, хоч якось пом’якшити окреслення своєї гріховності, зробити свою ганьбу більш прийнятною (хоча б тим, що ми говоримо про себе: “Грішний, як всі”, або: “Як же я міг інакше поступити!?”), якщо тільки ми намагаємося заглушити в собі цей біль, то покаяння стає для нас неможливим. Тому що тільки від усвідомлення жаху, убивчої сили гріха, від сорому перед тим, що я недостойний самого себе, – не те, що інших чи Бога – ми можемо знайти силу вирватися з цього полону; поки цей полон терпимий, ми в полоні залишимося. В цьому різниця між нами і тими святими, про життя яких ми читаємо, починаючи від апостолів і закінчуючи сучасними подвижниками віри. Вони пішли на те, щоб до кінця випити чашу власного сорому і встромити в своє серце, в свою свідомість, в усю свою істоту гострий біль від того, якими вони є. Але коли це трапилося, то не треба ні у розпач впадати, ні зупинятися на цьому. Згадайте, що оповідає нам Євангеліє, як апостол Петро вихвалявся, що й на смерть піде зі Спасителем, що ніхто не відірве його від Христа. А після того, як Спасителя взяли в полон, потягли на беззаконний суд, до Петра підійшла юна служниця, яка нічим не могла йому зашкодити, хіба що тільки словом, і запитала, чи не був і він з Ісусом Назарянином. І він тричі відрікся! І пішов, вийшов з двору; і обернувшись, зустрів через відкрите вікно погляд Спасителя – і гірко заплакав.
Ось цей момент, коли його раптом огорнув сором за своє відречення, за свою зраду, за своє боягузтво, за свою невірність, свої вихваляння, жахом простромив його серце, і він пішов з горем. Але коли він зустрів Спасителя, Христос його не запитав: “Чи не соромно тобі? Як ти смієш стати переді Мною після того, як ти від Мене відрікся тричі?” Христос йому ставить інше питання: “Петре! Чи любиш ти Мене більше від цих?” (тобто, від інших апостолів, які їх тоді оточували). Хіба може стояти питання про те, чи любить Петро Христа, коли все свідчить про те, що він Його не любить, якщо міг відректися? І хіба можна говорити і про те, що Петро, немовби, здатний Його любити більше від інших учнів? Інші ж не відрікалися; правда, втікали! – але хоч не відрікалися… Якщо би тільки Петро згадав слова Спасителя, сказані в іншому випадку: Кому багато прощається, той багато любить. .. Кому багато проститься, в тому народжується більша любов, ніж в тому, кому прощено небагато. Питання ставиться так: “Ти згрішив важче, ніж інші, і тобі може це проститися; чи буде твоя любов в міру цього прощення? Чи полюбиш ти у відповідь більше, ніж будь-хто, хто менше від тебе згрішив?” Але мова йде про любов, тому що Господь бачить глибини людини, а не поверхню, не тільки те, що бачимо ми. Коли людина зробить той чи інший вчинок, скаже те чи інше слово, ми розуміємо вчинок чи слово по-своєму. Христос дивиться всередину і знає, яка людина стоїть за вчинком чи за словом. Він не обманюється ні видимим, ні навіть очевидним. І тому Він звертається до глибин Петра, які на якийсь момент заслонив страх, але які відкрилися знову, коли сором його опалив і він раптом виявився перед обличчям і своєї совісті, і погляду Спасителя. І Петро, який в той момент, охоплений радістю, що він знову перед лицем Христа, що примирення можливе, що все можливе, навіть воскресіння, повернення з глибин смерті, – Петро каже Христу: “Так! Я Тебе люблю!” І тричі запитує його Христос про цю любов – так само, як тричі Петро від Нього відрікався. І на третій раз Петро, нарешті, повертається до іншої реальності; не до того глибинного почуття, яке в ньому живе, яке складає кінцеву сутність його любові до Христа. Він повертається до усвідомлення того, що любов його потайна, а зрадництво – явне. І він звертається до Христа та каже: “Господи! Ти все знаєш! Ти знаєш, що я відрікся від Тебе – але якщо Ти ставиш питання про любов, Ти, значить, знаєш, що я Тебе все-таки люблю… Так, я люблю Тебе!” І ось це – момент, коли завершується процес покаяння. Гріх зроблений, падіння мало місце, людина зганьбила себе вкрай; її совість, погляд Господній їй про це сказали. І вона відгукнулася на цей погляд та на суд совісті жахом відрази до себе, плачем. А тепер її відновлює Божа любов. Самому собі простити неможливо. Ніхто не має права сказати: “Я зробив гріх, я поступив по відношенню до людини негідно, я себе забруднив, але це минуло, тепер я можу про це забути”. Це значило б зробити свій гріховний стан законним, значило немовби заявити своє право бути негідним і себе, і Бога, і ближнього, і життя. Тому сама людина ніколи себе простити не може, не має права себе простити. Але, з іншої сторони (і це так само важливо), людина повинна бути в стані прийняти прощення, яке їй дається. Ми не маємо права відкинути, відхилити, відректися від прощення, яке Бог або людина нам дає – і дає завжди якоюсь ціною. Коли скривджена нами людина, перехворівши, перестраждавши, нам каже: “Нехай мир буде тепер між нами! Рана, яку ти мені наніс, зарубцювалася, біль пройшов; ти мене міг би вбити цим, але милістю Божою я залишився живий; і я тебе достатньо люблю, щоб тобі дати той мир, який Господь вклав в мою душу” – ми повинні бути в стані упокоритися і прийняти прощення. Нам часто заважає прийняти прощення наша гордість: як я буду приймати прощення, тим самим визнавши, що я дійсно винен? Визнавши, що я для себе нічого не можу зробити і що тільки ця людина, яку я принизив, образив, обібрав, може мене відновити в моїй людській гідності. Як я можу залежати в такій мірі від іншої людини?.. Іноді буває дуже важко прийняти прощення саме через цю гординю, саме через те, що ми не хочемо бути відновленими в нашій гідності з чужої милості; ми хочемо цю гідність мати в собі або заробити на неї право. Але право на прощення ніхто ніколи не заробляє; як ніхто ніколи не заробляє право на те, щоб його любили. А бути прощеним – це завжди означає, що хтось тебе достатньо полюбив, щоб узяти на себе твій гріх і його викорінити в собі. Тому ми повинні бути готові упокоритися, прийняти це цілюще приниження. І тільки якщо ми можемо його прийняти усім серцем, всією свідомістю своєю, ми можемо бути зцілені.
Так Христос “зцілив” апостола Петра, тобто, повернув цілісність тому, хто розбився вщент своїм відреченням. Він немовби зібрав ці шматки воєдино і з останків зробив цілісну, монолітну людину. І тому Петро міг потім так довірливо, просто як рівний з рівним, говорити з Христом. Коли Спаситель йому сказав: Йди за Мною! – Петро пішов, але, обернувшись, побачив віддалік Йоана, і запитав Спасителя: “А він що? Ти мене повернув до життя; чи не потребує він, щоб Ти і його повернув до життя?” І тут Спаситель каже твердо: “Що Я з ним зроблю – Моя справа; ти йди за Мною”… І це Він каже кожному з нас, якщо тільки ми пройшли через це вогненне переживання, згоріли в соромі, прийняли, погодилися на той невимовно гострий біль, який може нас осягти, коли ми усвідомимо свою гріховність.
І тут починається радість, покаянна радість. В книзі отця Софронія про старця Силуана є розповідь про те, як колись Силуан був ще молодим, один з його односельчан вчинив убивство, потрапив у в’язницю, відбув свій термін; і після цього майбутній старець Силуан бачить на сільському святі, як цей чоловік грає на гармошці і танцює. Його охопив жах, він до нього підійшов та каже: “Як можеш ти танцювати, веселитися, – ти ж людину вбив!” І цей колишній убивця йому відповідає: “Так; але коли я був у в’язниці, я глибоко розкаявся і раптом відчув, що Христос мене простив; і тепер я нова істота”. Це – завершення покаяння, нове життя, оновленість, народження; нехай часткове, нехай тільки початок вічного життя, але вічного життя, що прийшло в силі, яка підкорює цілу людину.
Так часто буває, що хтось підходить до мене на сповідь і каже: “Не знаю, з чого сповідатися, все одне і те ж…” Ці слова говорять про злочинну відсутність уваги до життя. Невже будь-хто з нас після одного-єдиного дня може сказати, що він виконав усе можливе, і був усім, чим він міг бути? Що він був бездоганно непорочний в своїх думках і почуттях, що він не пропустив жодного вчинку, який можна і треба було зробити, що не зробив жодної речі, яка була би недосконалою? Хто може сказати, що його думки не заплуталися, серце не потемніло, воля не захиталася, вчинки чи бажання не виявилися негідними? Якщо людина може прийти на сповідь і сказати: “Не знаю, що говорити”, це значить, що людина ніколи не задумувалася над тим, чим вона могла б (а, отже, повинна би) бути, а тільки порівнює себе з учорашнім днем або з іншими людьми, які такі самі погані, як і вона сама.
А коли ми кажемо: “Ось, з року в рік ми приходимо і повторюємо одне і те ж”, – це свідчить про те, що ми ніколи не пережили ні сорому, ні болю; що ми цілком спокійно приймаємо свою гріховність. Так, я брешу – але всі брешуть! Бешкетую, – всі бешкетують; забуваю Бога, – ну де ж Його пам’ятати? Проходжу повз будь-яку людину, яка мене потребує – але не можна ж зупинятися на кожному! І так далі… Якщо б тільки хоч раз ми могли побачити – як це Бог бачить – наслідки того, що ми робимо, або того, чого не робимо; якщо б тільки могли бачити, як сказане або несказане слово, зроблений або незроблений вчинок є початком цілого ряду подій в житті іншої людини, бачити, яким остаточним буває в долі одної людини слово або миттєвий рух іншої… Але якщо ми настільки неуважні до себе, то, звичайно, ми ще неуважніші до інших; те, що з ними відбувається, проходить цілком повз нас. І тому ми приходимо і каємося все в одному і тому ж, тому що жодного разу не помітили, що одне чи інше перетворює нас у виродків, що ми більше не схожі на образ Божий, який відбитий в наших глибинах. Нам немовби дана ікона на збереження, а ми її щоразу руйнуємо, ганьбимо, оскверняємо – або через наше нехтування, або в якомусь пориві злості, не бурхливої злості, а маленької, незначної злості.
Часом хтось каже: “Я не можу вирватися зі своїх гріхів! Якщо б я вчинив який-небудь один великий гріх, можливо, я був би вражений; але усі мої дрібні гріхи лягають, як порох, але не обтяжують. Звикаєш до них, як звикаєш жити в безладній обстановці своєї квартири”… І ми не думаємо про те, що якоїсь кількості дрібних гріхів іноді важче позбутися, ніж одного великого гріха. Тому що цей великий гріх – так, дійсно, може нас так вразити, що навіть при нашій нездатності чувати ми прокинемося. А повсякденні гріхи… Є розповідь з життя російського юродивого Воронезької губернії Олексія про те, як до нього прийшли дві жінки. Перша побивалася від усвідомлення одного зробленого нею страшного гріха; інша поойкувала: “Грішна, як усі; знаєте ж, отче, неможливо жити і не грішити”. І той їм наочно показав, що це значить. Обох він послав в поле; тій, яка зробила один, вбивчий для неї гріх, він велів знайти найважчий камінь, який тільки вона може підняти, і принести до нього; а другій велів зібрати в фартух як можна більше камінців. Коли жінки прийшли, він звелів обом повернути великий камінь та дрібні камінці точно на ті ж самі місця, звідкіля вони були взяті. Перша прямо пішла до місця, звідки був узятий камінь, – його слід був на ґрунті, поставила його на місце і повернулася. А друга годинами ходила і не могла згадати, де вона підібрала той чи інший камінчик. Так цей юродивий показав, що не можна ставитися недбало до того, що здається незначним, але чого ніякими силами не позбудешся. Нам треба над цим задуматися; почасти тому, що дійсно, якщо не звертати уваги на мале, то не позбудешся його. А почасти тому, що, звикнувши недбало ставитися до малого, ми звикаємо взагалі бути недбалі і починаємо грішити все більше і більше, тобто, все більше спотворювати себе та знищувати, руйнувати, оскверняти в собі образ Божий.
Я почав першу бесіду з думки про смерть. Кожну сповідь, яку приносимо, ми повинні б приносити, немов вона передсмертна: смерть у кожного з нас стоїть за плечима. Ніхто з нас не знає, чи встигне він покаятися, чи ні; не тому, що він завтра помре, а тому, що і через десять років він може не згадати і не опам’ятатися… Якщо б ми стояли перед кожною сповіддю з думкою про те, що це вирішальний момент нашого життя: або я зараз вступаю у Вічне Життя вже тепер на землі, або залишаюся поза ним, що би я там не говорив, мовби мені дуже жаль, що я недосконалий, – всі ми інакше дивилися б на мале та на велике в нашому житті. Причому – що таке мале і що таке велике? Іноді велике нас в полоні не тримає так, як тримає щось начебто незначне. Апостол Яків каже, що малі вудила дозволяють нам керувати дужим конем. Так і ми: іноді ми можемо відректися від усього гріховного, тільки б не відректися від чогось одного. І диявол нас тримає в цій вуздечці. Здавалося б, всім тілом, всією душею ми вільні – крім як в одному відношенні; в цьому відношенні ми полонені. А якщо ми полонені в одному відношенні, то ми взагалі в полоні. Але від нас залежить розважливе, тверезе, серйозне відношення до нашого становища. Якщо б ми розглядали нашу гріховність, наше віддалення від Бога, невідповідність між тим, чим ми могли б бути, і тим, чим ми є, нашу холодність до людей – якщо б все це ми усвідомлювали інакше, здатні були б на це все з жахом поглянути, справді жахнутися, – тоді могли би почути звернення Спасителя: “Скажи: якщо ти будеш прощений, якщо Я тобі скажу тепер, що люблю тебе всім Моїм життям та всією Моєю смертю, Хрестом, Розп’яттям – і Воскресінням Своїм, ти міг би відгукнутися радістю та вдячністю?” Радістю про те, що хоч я сам себе простити і зцілити не можу, але можу бути прощеним і зціленим силою Божою. А вдячністю, тому що якщо це так, то дійсно усе християнське життя зводиться тільки до одного: до того, щоб кожною думкою, кожним рухом серця, всією своєю волею і спрямованістю, усіма своїми діями виразити Богові вдячність за те, що я спасенний, тому що Бог ТАК мене любить… І якщо Він мене так любить, то ціле моє життя повинне стати живим, постійним знаком радісної вдячності Богові за те, що Він є, за те, що Він так нас вміє любити.