Ми стоїмо на порозі дуже важливих і значимих для кожного християнина днів — днів Святої і Великої Чотиридесятниці, — часу особливого розмірковування над своїм земним життям та майбутньою долею у вічності. До будь якої непересічної події ми завжди готуємось з великою старанністю. Подібно і Свята Церква готує нас до вступлення у дні Великого посту певними змінами у Богослужіннях, особливими піснеспівами, тематичними євангельськими читаннями, присвячуючи кожній з підготовчих передуючих Святій Чотиридесятниці неділь певне євангельське читання. Першим із таких «тематичних» воскресних днів є Неділя про Закхея.
Як і будь-яка євангельська подія, будь-яка проповідь Христова чи чудо Ним вчинене має безліч повчальних моментів, так і чудесне навернення та каяття митаря Закхея сповнене символізму та повчань. Поговорімо про ті кілька уроків, що їх ми отримуємо від Господа у цій розповіді.
Цей начальник митарів, Закхей, сказано у Євангелії, був тілесно низького росту, а душею — сповнений гріха сріблолюбства: «Один муж на ім’я Закхей…бажав бачити Ісуса, хто Він; та не міг за народом, бо був малий на зріст», «І всі почали нарікати, що Він зайшов гостити до грішного чоловіка». (Лк. 19, 3; 19, 7) Чи можемо ми сказати, що відтак і душею він був низькорослим? Однозначно можемо! І навіть більше того, не лише про нього, але й про себе можемо ми це сказати, бо й у народі про недобру, грішну людину кажуть «Дріб'язкової душі ця людина», а про людину добру «Оцей високий духом, високодуховний», або ж «Оцей великої душі, або великодушний». І Спаситель повчає: «Всякий, хто підноситься, принижений буде» (Лк. 18, 14), і тут розумій і матеріальне, і духовне приниження. Матеріальне — те, яке може у житті за допуском Божим статись із неправедною людиною, а духовне — те, яке стається із душею грішника саме по собі, як неодмінний наслідок гріха; гріх є духовним падінням, а отже приниженням, пониженням духовності душі. Але скажете, хіба не одна тільки гординя є проявом піднесення. Не одна. Тобто і вона теж, але й через неї всякий гріх, бо гординя є коренем зла і початком всіх гріхів. Чому ми грішимо? Чи не тому, що багато вчинків та речей, що містять у собі гріх, зараз асоціюються із модою, чи не тому, що сам гріх у моді? Пияцтво, куріння, наркоманія, блуд, нецензурна лексика, прагнення «трьох без»: безтурботності, безвідповідальності та безмежної псевдосвободи — свавілля, як атрибутів ідеального за сучасними мірками життя, грошолюбство та жага до збагачення, антиінтелектуалізм і як його наслідок антицінності — все це шириться душами молодих людей, що стоять на порозі початку дорослого життя, на старті того часу, підсумки якого будуть записані у всенародній книзі, у розумінні сліду кожного на землі, як невиліковний вірус, як справжня чума XXI століття, і водночас як виключно модні риси, як єдиний спосіб бути модним та поміченим і як єдиний шлях до місця серед модної і такої привабливої еліти суспільства.
Але що стається, коли ми каємось, як змінюємось, «приносячи плоди, достойні покаяння»? (Мф. 3, 8) Ми зазнаємо неймовірного перетворення: будучи огидною плазуючою гусінню, преображаємось у прекрасного метелика, будучи дрібними і непомітними як зерно гірчичне, стаємо потрібними ряснолистими деревами, наш духовний ріст здіймається увись. Погляньмо на Закхея: він обіцяє усе сповна компенсувати тим, кого він скривдив «Якщо кого скривдив чим, поверну вчетверо» (Лк. 19, 8), тобто як раз і творить плоди, достойні покаяння. І вже він не низький зростом грішний митар, а Христос називає його сином Авраама, праотця Авраама — мірила найбільшої величі та духовності серед ізраїльського народу: «Бо і він син Авраамів» (Лк. 19, 9). І вже не Закхей низький духом, упалий і принижений, хоча й сповідує, відкрито сповідує і кається у своїх гріхах і за нашим людським міркуваннями таким чином виставляє себе на привселюдний сором, а принижені і посоромлені ті безумні та засліплені мешканці Єрихона, які осуджували Закхея та оманливо спокушались Христом, викриваючи за спілкування із грішниками. Духовний же зріст Закхея-митаря здіймається увись, сягає небесних мірок, за судом Господнім сягає мірок синівства Авраама, і настільки значним є це духовне піднесення і душевна переміна, що, якби уявити собі певні духовні датчики, то вони б зашкалювали у цей момент каяття.
Ось таким є перший урок, який ми отримуємо з цієї розповіді. Урок «не судити, щоб і нас не судили» (Мф. 7, 1), урок «не судити з вигляду, а судити судом справедливим» (Ін. 7, 24), і, що «Всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 18, 14).
Господь показує велич і славність справи покаяння і переосмислення свого життя, своєї життєвої позиції, а разом із цим показує, що не пізно, ніколи не пізно каятись. Смертоносними для душі є думки, що, мовляв, ми настільки грішні, що Господь не простить, що, коли вже все життя прожив у гріху, то і змісту нема у покаянні, — оманливими і бісівськими є такі думки. Розбійник на хресті покаявся у смертний час і першим увійшов у рай, жінка, що половину життя провела у блуді, припала до ніг Христових і сподобилась від Христа увіковічення її вчинку на сторінках Євангелія і Закхей, який у грошах одних лише і у їх примноженні бачив сенс життя, фактично відмовляється, у серці своєму скреслює вагу своїх матеріальних статків, кається і здобуває статки духовні, стає сином Авраама.
Але приклад якого покаяння показує нам Закхей? Приклад покаяння діяльного, він слідує настанові Іоанна Предтечі і одразу ж «творить плоди, достойні покаяння». (Мф. 3, 8) Закхей, можна сказати, навіть не встигає до кінця покаятись, але вже промовляє «поверну вчетверо». (Лк. 19, 8) Мало сказати каюсь, але титанічних зусиль душі потрібно докласти аби переломити у собі гріховний стержень, відкинути життя у гріху і розпочати нове у Бозі, пам’ятаючи слова апостольські, що «віра без діл мертва». (Як. 2, 26) Важко це, але «Царство Небесне силою здобувається, і, хто докладає зусилля, здобуває його». (Мф. 11, 12) А інакше і не зможемо назватись синами Авраамовими, синами Божими! Ось такий перший урок можемо винести для себе із цієї євангельської оповіді. Далі буде...