Що ж це значить, і як це любити Бога і любити свого ближнього?
Це питання не раз ми чули, але чи можемо ми на нього правильно відповісти? А любити Бога – значить виконувати Його заповіді, Його волю. Істина ця є дуже важлива, і хто з людей її не розуміє, той не розуміє і сенсу свого життя.
Тільки любов Божа здатна нас повести Божим шляхом. Серце повне любові до Бога не дивиться ні на труднощі, ні на жертви, яких вимагають чесноти; воно все зробить і все перетерпить, щоб тільки довести свою любов до Бога. Погляньте лише на життя святих: звідки вони брали силу йти тернистим шляхом життя? Любов їх зміцнювала й заохочувала до служіння Богові. Наша любов до Бога береже нас від гріхів і готує нас до щасливої вічності. Святий апостол Іоан Богослов говорить: «Дітоньки, не любіть словом чи язиком, а ділом і правдою» (1Іон. 3:18). Бо справжня любов проявляється у вчинках, а там де нема діла, така любов – це поцілунок Юди! Ми повинні виявляти нашу любов пильним і ревним шануванням Бога! Це перший вияв любові, бо чи може бути любов до Бога там, де забувають про Нього, де уста німі на хвалу Божу, де серце не зітхає до Бога й до Небесної оселі?!
Ісус Христос говорив: «Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! – увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного» (Мт. 7: 21). Не вистачить нам лише кликати ім’я Господа, бо цим ми не показуємо своєї любові до Бога. І найбільший ворог згадує ім’я наше часто, та це зовсім не значить що він нас любить, навпаки взиває наше ім’я від люті та злоби своєї.
- Щоб Бога справді любити, не вистачить нам лише молитви, коли життя наше буде наповнене гріхом та злом.
- Щоб Бога Творця свого справді любити усією своєю душею, не вистачить нам лише мати добре і милостиве обличчя.
- Щоб Бога єдиного справді усією своєю думкою любити, не вистачить нам називатися тільки християнином, потрібно ще й ним бути і на ділі.
- Щоб Бога любити потрібно виконувати Його волю. Службовець, що добре знає усі закони, але в своїй роботі недотримується цих законів - є аморальним і несправедливим. Робітник, що добре знає як правильно обробляти землю та не робить цього, шкодить сам собі. Християнин, що добре знає заповіді Божі, і не виконує їх у своєму житті - уподібнюється до язичника і абсолютно не має любові до Бога.
Для чого нам віра наша, якщо вона тільки на папері в книжці, а в повсякденному житті ми живемо і робимо так як хочемо, як велить нам лукавий. Чи не є це великим обманом Бога Вседержителя, якого жодна людина не може ошукати?
Бога любити значить:
- вважати Його своїм Творцем, від якого залежить кожна хвилина нашого життя;
- шанувати ім’я Його найсвятіше всюди, тобто на кожному місці, протягом усього свого життя;
- підкорятися Його святій волі і виконувати Його заповіді.
Тому ми повинні любити Бога Творця з усього нашого серця, душі і думки. З глибини душі повинні любити Його, а не поверхнево. Поверхнево свою любов до Бога і Його заповідей показували старозавітні фарисеї. Вони молилися лише для того, щоб народ їх бачив і за це прославляв. Для очей людських вони це робили, а в серці своєму отруту смертельну мали. Тому то їх Христос називав родом зміїним, гробами побіленими. Такими вони були і справді, як гріб побілений зверху, а всередині повний гнилі та смороду.
Нашої любові до Бога вимагають ті щоденні дари в житті, що ми дістаємо від Бога. Розважаючи про всі ті добродійства, старозавітній псалмоспівець Давид каже: «Що я віддам Господеві за все, що Він мені дав?» Хто ж із нас не зазнав у своєму житті щедрих Божих дарів для тіла та душі? В який би ми бік не повернулися, всюди бачимо сліди Божих рук, що стараються для нас. Отож, хто тільки має живе серце, не може не віддячувати Отцеві нашому любов’ю за ті численні доброчинства та ласки, що кожен із нас безперервно одержує від Бога. Нашої любові до Бога вимагає Хрест Спасителя. Ми були б на муки вічні осуджені за наші гріхи, але Господь так сильно нас любив, що послав Сина Свого Єдинородного на землю, щоб кожен із нас, що в Нього вірить не загинув, а мав життя вічне. Я думаю ми християни завжди повинні вдивлятися в Хрест Господній і повторяти слова апостола Павла: «Він мене полюбив і віддав Себе на смерть за мене» (Гал. 2:20).
Другою, не менш важливою заповіддю, котра веде нас до щастя на землі і спасіння вічного після смерті є заповідь любові до ближнього. Коли б люди цю заповідь виконували, коли б вона завжди була у пам’яті в них, то були б вони щасливі і задоволені і добре б їм було. Читаємо в Діяннях Апостолів, що перші християни добре розуміли ту заповідь: всі хто увірував були вкупі і все було спільне, і випробування і достаток і подавали всім хто того потребував. Одні з іншими були злучені ланцюгами любові. Вони добре знали, що їм необхідне таке єднання. А для чого? А тому, що люди повинні жити в єднанні і любові один з одним. Вони не повинні цуратися один одного, але повинні жити в мирі і злагоді бо мають спільного Отця небесного; бо всі мають ту ж саму подобу Божу; бо всі відкуплені однією кров’ю Спасителя; бо треба людям завжди допомога інших людей, адже немає жодного серед нас, який би ніколи не потребував допомоги ближнього свого; бо всі ми є рівні перед Богом і всі є Його дітьми, а діти повинні любити один одного; бо коли ми поєднані любов’ю, буде згода панувати між нами і ми вкупі зможемо боротися із загрозами цього дочасного життя, бо Отець наш створив нас з любові, і Христос викупив нас з пекла також із любові.
Ціла наука Христова і релігія наша, є релігією любові до Бога і ближнього. Тому то християнин повинен бути добрим, повинен охопленого горем потішити, з радісним радіти, повинен іншим бажати того, що бажає собі, повинен захищати ближнього свого, повинен мати ангельське лагідне серце, повинен намагатися попереджати гріх і відтягувати від нього свого брата, повинен в мирі жити з іншими, повинен мати добре людське серце, а не серце оповите гріхом і ненавистю. Ось це все потрібно робити і виконувати, аби Царство Боже було вже тут на землі.
О, якби ж то Ісус Христос укріпив наші серця в доброму намірі, було б краще жити нам усім на своїй рідній землі. Дуже нам потрібно тієї оживляючої любові до Христа та до свого ближнього. Дуже нам потрібно тої любові до церкви і до своєї Батьківщини. Багато нам потрібно працювати над собою аби ту любов викохати в собі. Та любов повинна бути не лише словом але ділом.
Однак, на жаль, дуже багато зараз є людей котрі забули про цю велику чесноту – про любов. По усіх усюдах, в кожному куточку на землі ми можемо це побачити. Заглянімо тільки хоч на мить у суд світський і побачимо, як мало мають люди любові до Бога та до своїх ближніх. Тут справи і про вбивство, і про побиття, і про крадіжку з грабежом, і про обман і про наклеп. Всі ті люди, що це вчинили, порушили заповідь любові до ближнього. Всі вони неначе втратили сором, повагу, всі вони неначе без людських сердець. Нещасливі… Не вміють жити. Оскверняють свою подобу Божу. І кого тільки там нема: і старі і молоді, і ті що вже багато років живуть у гніві з своїми ближніми. Подивіться на їхні обличчя. Вони сумні, пригнічені, озлоблені, позбавлені світла і миру. Всі нещасливі. Усе своє життя принесли в жертву боротьби з своїм ближнім. А чи цього хоче від нас Бог?
Любімо Господа Бога, адже Він дбає про нас. Любімо Господа такою любов’ю, як апостол Павло: «ані смерть, ані життя, ані ангели, ані начальства, ані теперішнє, ані майбутнє, ані сили, ані висоти, ані глибини, ані жодне створіння не зможе нас відлучити від любові Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 8,38-39). Щасливий той, хто так полюбив Бога. Щасливі такі люди в земнім житті, бо Святе Письмо запевняє нас, що тим хто любить Господа все обертається в добро. Щасливий той на Суді Божім, бо любов покриє багато гріхів. Любов – це завдаток безсмертної відплати, якої ані око не бачило, ані вухо не чуло, ані в серце людини не прийшло, що приготував Господь тим, хто любить Його.
