Чи задумувались ми коли-небудь, що таке смерть? Які її властивості та які процеси її супроводжують? Відповідь насправді дуже проста – смерть це лише сон.
Що значить спати? Спати означає відпочивати від трудів промайнулого дня, набиратися свіжих сил на день наступний. А що ж означає померти? Те саме, що і сон. Це значить у гробі своєму заспокоїтись від терпінь, тягот цих днів і боротьби життя цього аж до кінця цього світу, а потім знову встати до нового безсмертного і вічного життя.
Сон не зупиняє життя душ, бо душа під час того, як тіло відпочиває – все так само продовжує своє існування. Так само і сон смертний не відбирає в душі її життя, а навпаки вона виривається із кайданів тіла і стає після смерті вільною.
Ми бачимо це і віримо в це. Ми віримо в те, що говорить наш Спаситель, що смерть є сном, але водночас боїмося її. Проте хто ж з нас боїться сну? Ніхто. Ми так радо йдемо спати, але вмирати не хочемо ні за які гроші. Не лише невіруюча людина, що живе в тенетах гріха і зовсім не зважає на свою душу боїться приходу смерті, але як не дивно й віруюча людина, яка усе своє життя дбає про своє спасіння, відчуває мимовільну тривогу, коли наближається її смерть.
Звідки ж це? Що означає померти? А це значить, що все що ми маємо тут на землі ми повинні покинути; це значить всім благам земним, втіхам і розкошам цього світу сказати: бувайте здорові; це значить усе земне враз втратити – місце де ви народилися, виросли, дім де прожили все життя, одіж, що любили носити, гроші які так старанно збирали не раз із неправдою; все в один момент втратити. Смерть - означає не лише попрощатися з благами цього світу, але й з тими кого так сильно ми любили цьому житті: з своїми рідними, близькими, друзями. Але чи в цьому є найбільший страх смерті? Та ні, принаймні для християнина, який знає, що тут на землі він не має постійного місця, а повинен шукати його в іншому житті.
Смерть – це насильна, протиприродна розлука душі і тіла. Бог створив тіло і душу разом і вони повинні після остаточного визначення на Страшному Суді вічно перебувати в цьому стані. Зрештою вони б напевне ніколи б і не розлучились, якби не гріх. Душа з однієї сторони, знає що після відходу її від тіла, вона переходить у світ де ніколи не була, а з іншої сторони тіло не може далі продовжувати свого існування без душі і стає лише поживою для хробаків, тому не хочуть один з одним розлучатися, вони немов два приятеля, котрі радше усяку нужду переживуть, аніж розлучаться один з одним, вони обоє настільки між собою пов’язані, що без великих зусиль не можуть бути розлучені. Боротьба людини з смертю – є такою сильною, що вмираючому аж піт виходить на обличчя, в очах темніє і всі члени його тіла стискаються в судомах.
Проте, ще більш небезпечнішою і складнішою є внутрішня боротьба перед смертю. Людина, яка лежить на смертній постелі знає, що її чекає після смерті, вона знає слова апостола Павла: "належить людині померти, а потім суд" (Євр 9:27). Вона знає, що першим, що вона повинна буде зробити після смерті – це, немов здати звіт за своє життя, яке вона провела здебільшого в гріхах. Тож якою неймовірною тривогою оповита душа людини перед скорим приходом смерті, не може описати ніхто. Зараз ми сліпі люди, легковажимо гріхом, бавимося з ним і навіть смертних гріхів не боїмося, але колись в хвилину смерті, коли дочасний світ залишиться позаду, ми побачимо що є вічністю, тоді повністю усвідомимо, що таке гріх.
Ще одна річ збільшує тривогу вмираючого. Сатана з великою злістю приходить до людини, бо вже знає, що часу обмаль залишилося. Він добре розуміє, що зараз останній час, щоб звести душу людини, бо потім вже у нього не буде такої можливості. Тому він з люттю підбурює вмираючого, намагається втягнути його в той гріх, який за життя він чинив найбільше. Наприклад, коли хтось за життя мав ненависть проти когось, то злі духи будуть наштовхувати на згадку про цю людину, щоб знову у серце прийшла ненависть. Зробить це хворий вмираючий і навіки втрачає свою душу. Знає, наприклад диявол, що хтось був за життя нетерпеливим, що за дрібницю гнівався, кляв, лаявся то зробить його на ложі хвороби таким нетерплячим, що він буде нарікати на Бога, гніватися на людей і коли в такому стані помре чекає на нього погибель вічна. Якщо ж хтось був лінивим в молитві і на богослужіннях, виправдовуючи це головним болем, сонливістю, або ще чимось іншим, то злі духи роблять так, щоб така людина померла без молитви і любові до Бога, і таким чином одразу потрапила у їхні ворожі руки. Хто був відданий гріху нечистоти за життя, той навіть в хвилину смерті буде собі уявляти різні нечисті образи, предмети його нечистоти враз постануть в його очах, що в нього знову з’являється бажання до блудного життя, віддасть він себе у полон цих думок – і пропав навіки. Так само буде і з тими маловірами хто сумнівається в доброті і милосерді Божому. Одним словом нечистий використовує усі слабкі сторони людини в годину її кончини, аби не дати їй духом і душею полетіти до Бога.
Жало смерті є дуже небезпечним, бо людина лиш раз помирає, і від цієї хвилини смерті залежить ціла вічність. Яка перша хвилина після смерті, така і ціла вічність. Якщо людина після смерті прийняла ласку і опіку Господа, то у ній і залишиться на віки і у всі дні буде перебувати в розкошах, про які апостол Павло пише так: "Hе бачило око‚ i вухо не чуло, i на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його"(І Кор. 2:9). А хто відійде так і не отримавши ласки Божої, хто попрощався з світом перебуваючи в гріху смертельному, той навіки залишиться в цьому стані, він стане назавжди грішником та ворогом Бога. Тому нещаслива смерть то лихо дуже велике. Бо якщо комусь, якась робота не вдається, то він може почати її робити заново і виправити свої помилки та недоліки, коли хтось одіж свою порве, то може собі нову купити, коли хтось втратить усе своє майно – може важкою працею знову здобути великі статки, але зовсім не так буде із смертю – коли душа пропала – то це вже раз і назавжди, бо у вічність є лише один вхід та немає виходу.
Усе це є безумовно правдою, але тим не менше правдивий християнин не повинен боятися смерті, бо милосердний Господь дав нам усі засоби, якими страх і тривогу смерті можемо зменшити.
Звичайно, що смерть є протиприродною розлукою душі і тала. Але людина повинна померти, хоче того вона чи не хоче, лише у її волі залишається віддати себе під опіку Господу, з’єднатися з Ним або ж навпаки відійти від Нього та позбавити себе Його ласки. В першому випадку людина працює на своє вічне спасіння, бо вона вмирає наче на руках Бога, як правдивий і вірний його слуга, про якого апостол Іоан Богослов говорить так: "Блаженні ті що помирають у Господі, бо вони відпочинуть від своїх трудів і їх діла підуть слідом за ними"(Од. 14:13). Померти повинні всі, хочемо того чи ні, і в наших силах зробити із нашої смерті справжню чесноту, якщо добровільно принесемо наше життя в жертву Господу Богу.
Те саме стосується і спокус, які нас оточують. Якщо ми хочемо перемогти у тій нелегкій останній боротьбі, то повинні боротися проти усіх спокус, бо хто за життя свого бореться мужньо з спокусами і перемагає їх, той з ласкою Божою і на смертній постелі поборе усі спокуси.
Отже, якщо ми належним чином приготуємо себе до тривоги передсмертної, якщо ми в дусі покути і покори добровільно наше життя Богу в жертву віддамо, якщо своє сумління очистимо, якщо будемо боротися проти наших гріхів і всіх спокус цього життя, а окрім цього будемо старанно та сердечно молитися до Спасителя і Богородиці, тоді нам не слід боятися смерті, тоді милосердя Боже сповниться на нас і після життя нашого сповненого багатьох трудів, бід та нещасть відкриється нам чудесне життя з Богом, погляд в погляд, лице в лице, життя "де немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання, але життя безкінечне".