Всечесний отче Ярославе! Звертаюся до тебе, як до живого, бо ж Бог не є Бог мертвих, а живих (Мф. 22:32). Ти відходиш помаленьку в ту країну, де тиша і благодать. Ми сумуємо, що розстаємося з тобою, але радіємо, що ти з’єднуєшся зі своїм Творцем.
Дорогі браття і сестри! Коли ми згадаємо розповідь про подію із земного життя Христа Спасителя, а саме епізод воскрешення дочки начальника синагоги Іаїра, то знайдемо там такі слова Христа, що Він промовив у відповідь на звістку слуг про смерть дівчини: не бійся, тільки віруй (Лк. 8:50). І в оселі начальника Господь промовляє: вона не вмерла, але спить (Лк. 8:52). Заснув і отець Ярослав. Він не помер, він просто перейшов у вічність, в іншу сферу буття.
Життєва дорога його почалася 24 грудня 1953 року із села Черниця, Миколаївського району, що біля Пісочного. Два роки тому ми святкували його шістдесятилітній ювілей. На тій життєвій дорозі вистачало всього: були і рожі, було і терня… Закінчивши середню школу, відбувши військову повинність, він іде вже проторованою старшими братами Стефаном і Василем дорогою - вступає в Одеську семінарію, а закінчивши її, здобуває вищу духовну освіту в місті Сергієв Посад, де приймає ієрейське свячення з рук уже нині спочившого блаженнішого митрополита Володимира Сабодана. Звідти він повертається до Львова, служить в соборі святого Юра, потім - короткочасно в церкві святих апостолів Петра і Павла і з 84-го року знову в соборі Юра. Потім були важкі і буремні події, які всі ми спільно пережили і про які добре знаємо, і ось протягом двадцяти п’яти літ він щоденно крокував сюди, на цю гірку в центрі Львова, від четвертого грудня 1990 року і аж до цього часу, коли ми відзначили двадцяти п’ятирічний ювілей входження в цей собор.
Він багато потрудився для слави нашої святині, він був прекрасним співаком, гарно проповідував, був добрим наставник, адже викладав у Львівській православній богословській академії. Та здоров’я отця Ярослава не можна було назвати міцним. У 25 липня 2002 році він переніс інфаркт міокарда, і вже від того часу постійно відчував недомагання і не раз говорив останнім часом: “Та я вже й так пережив свою маму” (а вона померла молодою в 54-літньому віці). І зовсім нещодавно, може два тижні тому, на архієрейській службі Божій, коли проповідував Владика, а я сидів на горному місці, він підійшов до мене і сказав: “Візьми мою ліву руку”. Я взяв - вона холодна, а після взяв праву - вона була теплою. Так, прогресування серцевої недостатності ми всі зауважували, але думали і сподівалися, що це ще не скоро станеться. У неділю на вечірні ми спостерігали, як тяжко йому дається читання акафісту, але, прощаючись, ми говорили: “До суботи, до всеношної!” Та, як бачимо, він зібрав нас усіх скоріше.
Чисто по-людськи нам його бракуватиме в соборних стінах. Не буде того помаху руки, коли ми співали “Сподоби, Господи…” Останню ніч він проведе в улюбленому соборі, в який, як я вже сказав, вклав багато праці для примноження його краси і слави. І ми без сумніву відчуватимемо цю втрату. Але, дорогі браття і сестри, проспівані щойно надгробні піснеспіви немовби навертають нас передпасхальний стан, сам чин священичого похорону перегукується десь з передпасхальним спокоєм Великої суботи.
Усі ми знаємо, що кожний із нас смертний, не знаємо тільки день, як і коли ангел смерті зупинить биття нашого серця. Святитель Димитрій Ростовський був творцем багатьох кантів. Я хотів би зачитати один із надгробних кантів:
Отець Ярослав просто зійшов з дистанції, вийшов зі звичного для нас ритму життя, але не припинив свого служіння Богові. Він пройде митарства, і ми повинні молитися, щоби шлях його душі до Бога був легким. Та ми віримо, що за його чесне, щире, побожне життя, Господь промовить до нього: гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість господаря твого (Мф. 25:21). Амінь!