В архітектурному ансамблі пам’яток древнього Львова одне з почесних місць належить стародавньому храму святої великомучениці Параскеви-П’ятниці , який розташований в районі Підзамче (вул. Б. Хмельницького, 77).
Парафіяни ж традиційно називають свою церкву храмом святих П’ятниць, мабуть, через те, що в іконостасі святині є дві ікони святої Параскеви – великомучениці Параскеви-П’ятниці (Іконійської) і преподобної Параскеви Сербської (Тирновської). В одній зі статей о. Володимир Ярема (настоятель цього храму впродовж 1960–1966 рр.) саме цим пояснював народну назву церкви, адже православні львів’яни до уваги брали не лише іконографічний сюжет іконостасу, а й тодішню запрестольну ікону преподобномучениці Параскеви (ХVII ст.), яка сьогодні розміщена на північній стіні середньої частини храму .
Проте урочисте храмове свято парафія з покоління в покоління святкує 10 листопада – в день пам’яті святої великомучениці Параскеви-П’ятниці.
За припущенням дослідників, історія церкви починається ще з княжого періоду. Це підтверджують і археологічні дослідження, проведені біля церкви в 1977–1978 рр., згідно з якими фундамент та фрагменти стін храму датовані XIII – першою половиною XIV ст.
Ще в письмових джерелах ХV ст. (1443, 1445, 1456 рр.) згадується, що первісний храм був дерев’яний . Коли його збудували – невідомо, але вже 1443 року на його місці було зведено мурований. Нинішня ж будівля П’ятницької церкви споруджена на початку XVII ст. на фундаменті храму княжої доби.
Основою для таких тверджень стали документи першої третини ХVІІ ст., які опрацював львівський історик мистецтва Володимир Александрович. Перший із них датований 26 вересня 1617 р. Це – дарчий запис львівського старости Станіслава Боніфація Мнішка п’ятницькому священикові Іванові Попелю на ґрунт для спорудження шпиталю. У документі йдеться про Івана Попеля та його «якнайпильніше старання коло мурування тієї церкви П’ятницької», котре, власне, й спонукало старосту зробити відповідний дар.
Цей епізод в історії храму описує й інше документальне джерело. 19 березня 1619 р. чернець львівського Онуфріївського монастиря Феодосій Каня засвідчив передачу своїх грошей п’ятницькому священикові Іванові Попелю «на мурування і будування церкви нової». Цей документ, однак, не датує самого пожертвування; можна лише припустити, що відтоді минув якийсь час, оскільки зроблено натяк на наступний після спорудження самого храму етап будівельних робіт коло нього. Якщо цей здогад правильний, то 1617 р., на думку дослідників, нова церква вже була споруджена або її будівництво було на завершальній стадії .
Заслуговує на увагу і такий факт: 17 травня 1618 року о. Іван Попель придбав від пекаря Захарка та його дружини Фемки город, суміжний з кладовищем П’ятницької церкви.
Тільки-но збудований храм майже одразу став жертвою пожежі. Тоді, 1623 р., вигоріло все Краківське передмістя. Привілей тодішнього львівського старости Станіслава Боніфація Мнішка для п’ятницького братства на управління церквою та її маєтками від 27 березня 1628 р. описує храм як спустошений і знищений. Очевидно, тут маються на увазі наслідки згадуваної пожежі.
Власне, після цієї фатальної події і було відбудовано П’ятницьку церкву. Нова споруда стала справжньою окрасою тогочасного передмістя та перлиною львівської архітектури. Саме в цей час над притвором збудовано величну вежу-дзвіницю, яка використовувалася, мабуть, із оборонною метою, оскільки церква була розташована за мурами міста. Як мовиться у Львівському літописі, за відбудову взявся молдавський господар Василь Лупул – союзник та сват Б. Хмельницького. До 15 серпня 1644 р. храм відновили, а вже наступного року освятили.
На честь цієї події, а також для увічнення імені фундатора в пам’яті нащадків у південну стіну церкви було вмуровано прямокутну кам’яну плиту з барельєфною композицією, де зображено гербовий щит з головою вола та сонцем і півмісяцем з боків. Між рогами вола – зірка, вище розташовані корона і лицарський шолом. Над гербовим картушем – перехрещені скіпетр і меч, увінчані князівською короною, а під самим гербом викарбуваний напис:
Ще одна геральдична плита на честь Василя Лупула розміщена на парапеті хорів церкви. У самому барельєфі висічено літери, які Богдан Януш у 1924 р. розшифрував так: «ІW Василій Воєвода Божою Милостю Господар Землі Молдавської» .
На жаль, ім’я архітектора, який 1644 року відбудував храм, не записано в пам’ятній таблиці; не збереглося воно і в архівних документах. Щодо самого фундатора Василя Лупула, то це непересічна особистість не тільки в історії Львова, а й Молдови та всієї України. Так, стараннями цього благочестивого князя та з благословення Константинопольського патріарха Парфенія (1639–1644) були перенесені мощі преподобної Параскеви Сербської в м. Ясси, у храм Трьох Святителів. За припущенням істориків, Василь Лупул відбудував львівський храм на прохання молдавського митрополита Варлаама, засновника книгодрукування в Молдові, який мав тісні зв’язки з львівським та київським духовенством.
Таким чином, наведені документальні свідчення та й сама будівля храму дають підставу припустити, що впродовж першої половини ХVII століття церкву перебудовували двічі. Додатковий аргумент на користь такої думки висловив мистецтвознавець Володимир Овсійчук, зіставивши зображення храму на клеймі житійної ікони іконостасу «Свята Параскева Сербська на молитві» із сучасним виглядом церкви. Зображена на іконі церковна споруда і справді у загальних рисах нагадує сьогоднішній храм, проте з набагато скромнішою вежею і мурованою сигнатуркою на даху.
Однак, на думку істориків, наявні відомості надто скупі та фрагментарні, тому не можуть бути надійним джерелом для відтворення ґрунтовної історії церкви святої П’ятниці. Проте це не позбавляє святиню духу древності, самобутності й неповторності.
Навіть після кількох капітальних перебудов храм зберіг свій первісний характер церкви-твердині. Збудована з ламаного каменю у нижній частині, будівля нагадує бастіон із високою чотиригранною вежею, яка органічно зливається із усією спорудою. Зведення церкви на околиці міста, як уже було сказано, зумовило її оборонний характер, відображений у товстих кам’яних стінах (близько 2 м) і бійницях верхнього ярусу вежі. При загальній довжині храму у 22,75 м висота вежі складає 44 м. Тому, незважаючи на загальний суворий вигляд, церква видається досить витонченою.
Як видно з плану, церква – тридільна. До прямокутника, який творить середню частину і притвор храму, зі сходу тулиться набагато нижча від основної частини п’ятигранна апсида (вівтарна частина). З північної та південної сторін – дві невисокі квадратні ніші на зразок молдавських бокових апсид (для хорів), добудовані з волі фундатора Василя Лупула. Ризниці храму до північної храмової стіни прибудовані пізніше .
Архітектурний образ церкви дуже цікавий: споруда не має одного стилю. Основний фасад храму містить елементи барокової архітектури, тоді як прямокутні ніші по боках (нави), як уже зазначалося, нагадують волоські та румунські будівлі ХVII ст., а гострий щипець торцевої стіни із сліпими вікнами зі східного боку такий, як у готичних спорудах.
Коли придивимося до вівтарної частини храму знадвору, то побачимо, що вона ніби вросла глибоко в землю, а первісні вікна вівтаря розміщені майже при землі. Мабуть, перебудовуючи храм, стіни вівтаря домурували вгору з цього ж каменю, що й нижня частина, і вже в новій кладці зробили нові вікна .
У боковій стіні від вулиці були колись іще одні вхідні двері, але тепер вони замуровані.
За молдавським звичаєм, церква була мальована і зсередини, і ззовні. За свідченням історика мистецтва Миколи Голубця, не тільки інтер’єр церкви з його бочковим склепінням, але й зовнішні стіни її фасаду та ціла верхня конструкція колись були покриті фресковими розписами. Скромні залишки цього багатобарвного фарбування ще на початку ХХ ст. можна було побачити у вигляді фризу з крилатих голівок ангелів, овочевих фестонів під куполом вежі та фрески Богородиці на склепінні бабинця .
Дослідники припускають, що стіни та склепіння вівтаря у кінці XVIII ст. прикрашав відомий майстер Лука Долинський, який, наприклад, у вівтарній частині намалював Богородицю з Єлизаветою, а обабіч – лицаря (фундатора) в панцирі та монаха в рясі . Однак до сьогодні ці зображення не збереглися.
На початку ХХ ст. колишнє шатрове завершення вежі було замінено на барокову баню з сигнатуркою, а на її чотирьох кутах встановили вежечки з маківками (архітектор Міхал Лужецький) . Це стало останньою суттєвою зміною в архітектурі споруди. Зображення попереднього та сучасного завершення вежі-дзвіниці можна побачити на поштових листівках кінця ХІХ та початку ХХ століття.
П’ятницька парафія у кінці ХVI – на початку ХVIІ ст. була великою львівською парафією, але самі парафіяни не були надто заможними. Члени Ставропігійного братства називали їх простолюдом. Джерело кінця ХVI ст. вказує, що в числі парафіян було сто родин, серед яких – шість чоботарів, два кушніри, два римарі, три кравці, один виноградар, один ювелір, два ткачі, два ковалі, один сідельник, один слюсар, один маляр, пекарі, продавці олії, солі та навіть два музиканти . У ХVIІ ст. було відоме і П’ятницьке братство, яке 1670 р. отримало ктиторство .
Історичні документи ХVІІ ст. свідчать, що при храмі був цвинтар, а біля нього – сад з городом та чотири великі ґрунти, придбані в 1637 і 1667 рр. . Згадує ці об’єкти й історик І. Крип’якевич: «При церкві був колись цвинтар, довкола опарканений; з надгробків залишилися тільки останки плит (при вході до церкви) Симеона Красовського з 1674 р. й невідомого покійника з 1743 р.; два інші надгробки є під проповідницею. При паркані стояв братський шпиталь; з другої сторони, при фіртці, школа, в якій мешкав бакалавр зі студентами, що служили в церкві. З іншої сторони була резиденція священика, при ній кілька грядок. При цвинтарі був широкий сад, для якого братство наймало садівника».
За свідченням цього ж історика, церква св. Параскеви у середині ХVІІІ ст. уже була найбагатшою з усіх передміських храмів, оскільки на той час мала «9 фелонів з дорогоцінних оксамитів, атласів, китайок, камхи, прикрашуваних сріблом, золотом, першорядної роботи; килими й покривала турецькі; срібні й позолочені хрести, лампи, таці, чаші, корони, ворота в коралях, дорогім камінню, сріблі. Хоругви були тільки дві, червоні, адамашкові» . Храм також мав у власності готичну срібну кадильницю, гарно різьблені свічники (один з них виготовлений 1648 р.) , а також антимінс, який пожертвував гетьман Іван Мазепа .
До Першої світової війни у церкві було сім дзвонів; найстаріший походив, ймовірно, з 1663 року. Однак усі вони реквізовані австрійською владою для військових потреб . Зараз же на церковній дзвіниці є лише два дзвони, один з яких датується 1947 роком.
Близько 1873–1876 рр. за настоятельства почесного крилошанина о. Якова Шведицького біля церкви була збудована нова плебанія у «аркадовому стилі» за проектом Юліуша Гохберґера. Нині це будинок № 2 по вулиці Гайдамацькій . Згодом, уже на початку ХХ ст., для церковних потреб був зведений ще один будиночок. У документах Львівського магістрату за 1933–35 рр. згадується, що 5 липня 1933 року відділ будівельного нагляду Львівського магістрату дав дозвіл парафіяльному уряду церкви святих П’ятниць на будівництво одноповерхового будинку по вул. Бальоновій, 3 (тепер Гайдамацька, 2а). У цьому будинку теж мешкав священик .
Над храмом св. П’ятниці неодноразово нависала небезпека, особливо під час ІІ Світової війни. Власне, події 1941 року описано у метричній книзі так: «Дня 22 червня ранком вибухла німецько-большевицька війна. Рівночасно того дня показалися німецькі бомбовики над Львовом. В малій віддалі від церкви упало кілька бомб (Підзамче, Св. Мартина 9, Пестів). Крім шкоди матеріальної, були жертви людей. Від того дня періодично труси в Церкві. Залізну браму церковну розбито – річи церковні понищено. Велика кількість недокурків і папіросів залишилась на долівці. Священика о. Каштанюка ставили в тих кількох днях шість разів під стінку […]. Дня 24.VІ установлено 2 танки (на вул. Бальоновій 1), а другий на Жовківській, і дві години стріляли з них до Церкви, наслідком того знищено вежу, частину муру, годинники, всі вікна. В середині знищено цілком електричну інсталяцію, всі павуки, а частично знищено іконостас (його крайні образи). Дня 26.VІ поставлено о. Каштанюка під воєнний суд і засуджено на смерть».
Як бачимо, храмові загрожувало повне руйнування, але милосердний Бог вберіг святиню. Господь захистив церкву і в роки панування в Україні атеїстичної радянської влади. У час, коли на віруючих чинився постійний тиск, духовенство дискредитувалося, припиняли своє існування численні парафії, а церкви зачиняли, П’ятницький храм діяв і продовжував виконувати свою основну функцію – спасіння душ православних християн не тільки Львова, але і навколишніх сіл. До державних і партійних органів влади неодноразово надходили скарги від анонімних, вигаданих чи впевнених у нерозголошенні прізвищ авторів, у яких священикам приписували надумані порушення та неправомірні дії. Священнослужителі змушені були пояснювати абсурдні звинувачення архієреям. Єпископи ж натомість самі всіляко сприяли активізації парафіяльної діяльності.
Так, з метою збереження храмів Львова та єпархії архієпископ Львівський і Тернопільський Панкратій (1952–1956) часто запрошував закордонні делегації до кафедрального міста. Візити до храмів та ознайомлення іноземних гостей з пам’ятками сакральної культури, звісно ж, були відображені як у радянській, так і закордонній пресі. Тим самим можна було запобігти знищенню святинь. Наприклад, у грудні 1955 р. у Львові побувала делегація Православної Церкви із США; 2 серпня 1956 р. архієрей приймав у єпархії митрополита Тіро-Сідонського Павла, представника Антіохійського Патріархату. Серед візитованих храмів був і П’ятницький.
Попри декларативність та властиву радянській владі пропагандистську показовість, для церковної громади Львова численні візити закордонних гостей були свідченням давніх зв’язків Православної Церкви, а для архієрея – додатковим важелем у боротьбі за збереження храмів та парафій .
Іноземні ієрархи відвідували храм святої П’ятниці і в пізніші роки. Так, 1978 р. до церкви завітав єпископ з Японії Миколай Саяма, а 1 грудня 1982 р. храм відвідав єпископ Дюссельдорфский Лонгин.
Відзначимо, що навіть у страшні роки заперечення Бога й християнської віри настоятелі та парафіяни докладали максимум зусиль, щоб ремонтувати храм (ремонт зроблено у 50-их роках) і реставрувати іконостас (повну реставрацію проведено на початку 80-их років). У православній періодиці 1950-их років згадується, що відновити пам’ятку архітектури й зберегти неповторний іконостас випало на долю настоятеля церкви протоієрея Йосифа Цехана, який з допомогою церковної ради на пожертви парафіян відремонтував храм і вжив необхідних заходів для належного збереження іконостасу . Наступні ремонтні роботи були проведені вже в 1965 (зовнішні) та 1969 (внутрішні) роках.
У новітній час, а саме у 1996–1998 рр., коли настоятелем був протоієрей Михаїл Савчак, біля самого храму була збудована каплиця-дзвіниця для освячення води за проектом заслуженого архітектора України Володимира Швеця. Окрасою цієї церковної новобудови є ікона-мозаїка «Хрещення Ісуса Христа», створена відомим львівським митцем Валерієм Нестеренком. Згодом на пожертви парафіян поруч із дзвіницею був встановлений великий гранітний хрест.
У 2008–2009 рр. храм святої П’ятниці відремонтували ззовні. За сприяння міської влади було проведено реконструкцію покриття бані вежі-дзвіниці, а також замінено дахове покриття центральної частини храму. В цей же час за кошти парафії був відновлений фасад храму, відреставровані та покриті позолотою хрести на вежі-дзвіниці, а також пофарбована каплиця-дзвіниця.
У 2013–2014 рр. уже за настоятельства протоієрея Ігоря Малетича були завершені роботи з реконструкції покриття вівтарної частини, захристії та прибудови до храму, а також проведені внутрішні ремонтні роботи в захристії, прибудові та в каплиці. Крім того, було відновлено паркан перед храмом, упорядковано господарські будівлі та територію навколо храму.
Із часу свого заснування П’ятницький храм належав православним львів’янам-українцям, які завжди прагнули молитися Богові рідною мовою у вільній державі та незалежній Українській Церкві. Саме тому 10 грудня 1989 р. за рішенням загальних зборів релігійної громади парафія однією з перших вийшла зі складу Російської Православної Церкви (хоч і Українського екзархату) і вступила до Української Автокефальної Православної Церкви . Уже згодом наш храм відвідували патріархи УАПЦ Мстислав (Скрипник) та Димитрій (Ярема).
Проте вже в 1997 р. на парафіяльних зборах було вирішено, що громада храму разом із священиками переходить під юрисдикцію Української Православної Церкви Київського Патріархату . Особливої честі парафія удостоїлася 20 вересня 1999 р., коли до храму завітав Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.
Церква святої Пʼятниці: особливий храм в особливому місті / укладач священик Віталій Федюк; за редакцією Лесі Хомчак.-. Львів, 2014. с.7-23.
